Розділ 7. Тіні стають ближчими.

Я довго чекала, коли він повернеться. І коли нарешті двері відчинилися, я не витримала — одразу заговорила, навіть не давши йому зняти куртку. 

— Аріелю, нам треба серйозно поговорити. Не як мати з дитиною. Як дорослі. 

Він підняв на мене очі — спокійні, уважні, але в них було щось таке, що змушувало мене відчувати себе ніяково ще до того, як я поставила запитання. 

— Ти хвилюєшся, — мовив він тихо. 

— Я хвилююсь постійно! — майже зірвалася я. — Ти йдеш ночами, невідомо куди, повертаєшся виснажений, мовчиш. А я не знаю, що відбувається. Я маю право знати! 

Він мовчав. Я зробила крок ближче. 

— Ти вже не дитина. Ти сам це знаєш. Тому скажи мені правду. Що ви будуєте? Для чого ці споруди? 

Аріель повільно зняв куртку, повісив її на спинку стільця. 

— Це важко пояснити. 

— Спробуй. Я не маленька. Я дивлюся новини, я слухаю виступи людей. Всі бояться вас. Кажуть, що ви готуєте вторгнення. Що ви — вороги! 

Він схилив голову набік й тихо запитав:

— А ти як вважаєш? Вважаєш мене ворогом?

Я відчула, як у мене тремтять руки.

— Ні, — відповіла я. — Ти мій син. Я не можу бачити в тобі ворога. Але я боюся того, чого не розумію.

Його обличчя залишалося спокійним, але в голосі з’явилася твердість: 

— Ми не вороги. 

— Тоді хто ви? — я відчула, як у мене тремтять руки. — І що означають ці споруди? 

Він зробив паузу, наче зважував, чи варто мені знати більше. 

— Це… шлях. 

— Шлях куди? 

— Між нами. Між містами. Між країнами. З однієї споруди можна потрапити в іншу. 

Я відчула, як у мене похололо всередині. 

— Тобто ви створюєте… портали? 

Аріель кивнув. 

— Але навіщо? Для чого вам це? 

Він відвів погляд. 

— Щоб бути разом. Щоб ми могли зібратися, коли прийде час. 

— Який час? — я майже закричала. — Час чого? 

Він знову подивився на мене — і в його очах було щось таке, що змусило мене замовкнути. 

— Ти ще не готова почути. 

— Не готова?! — я відчула, як у мене зривається голос. — Я твоя мати! Я повинна знати! 

Він підійшов ближче, поклав руку мені на плече. 

— Ти повинна знати лише одне: я не дам тобі загинути. 

Я дивилася на нього, і в мені боролися страх та любов. Він говорив упевнено, як дорослий чоловік, але ж йому лише десять років. 

— Аріелю… — прошепотіла я. — Говорять, що насувається війна!

Він не відповів. Лише стиснув моє плече й відступив.

- Можливо. Не бійся.

- Ти говориш мені не боятися?! 

— Ти занадто нервова. Я маю відпочити, бо увечері знов маю піти. 

— Знову?! — я схопила його за руку. — Ні, Арієлю, не встрявай у смуту! Ти ж можеш просто жити звичайним життям... Не встрявай, бо це погубить і тебе, і мене! Залишся... дитиною...

Він подивився на мене довгим поглядом — і я зрозуміла, що він це неможливо, він уже все вирішив.  І він не може інакше.

— Пробач... - Він вирвав руку й рушив до дверей. – Маю відпочити.

А я залишилася наодинці зі своїми сумнівами.

Ніч була тиха й холодна.

Я довго вагалася, але зрештою вирішила: якщо Аріель не хоче говорити, я сама повинна побачити, що роблять діти. Мені за ним не встигнути, він рухається швидко й зникає без сліду. Тому я просто поїхала туди, де, за повідомленнями новин, зводили споруду «зоряні діти» нашого міста.  На щастя за десять років я змогла назбирати грошей на старенький Nissan, щоб ні від кого не залежати і подорожувати самостійно.

Дорога була майже порожня, лише зрідка траплялися машини. Чим ближче я під’їжджала до околиці, тим сильніше відчувала дивне напруження в повітрі. І ось — переді мною постала територія, куди раніше звозили сміття із усього міста. Зараз ніякого сміття не залишилося, а територія виявилась огородженою стіною, схожою на згущений туман. Вона мерехтіла проблисками іскор, схожих на мініатюрні блискавки.

Я вийшла з автівки і наблизилась до стіни. Вона здавалася суцільною і... теплою? Там, у глибині, ледь вимальовувалися контури споруди — химерної, неправильної, але водночас величної. Вона піднімалася сама по собі, ніби зростала з землі. А діти… вони просто стояли неподалік, тримаючись за руки. Їхні силуети були нерухомі, але від них виходила якась сила, що змушувала конструкцію рости. 

Я відчула, як серце стискається. Це було водночас прекрасне й страшне видовище.  Рука сама собою потягнулася, щоб торкнутися огорожі, найближчого із див.

— Стій! Не рухайся! — раптом почувся різкий чоловічий голос за спиною. 

Я здригнулася й обернулась. Позаду стояв високий чоловік із темним волоссям і спокійними очима. Доволі приємний на зовнішність. Років сорока на вигляд. Одягнутий інтелігентно, зі смаком. Він усміхнувся так, ніби ми давно знайомі.