Розділ 6. Тіні насуваються.

Аріель знову зник уночі. Я сиділа на кухні, стискаючи в руках холодну чашку кави, й слухала тишу квартири. Він обіцяв повернутися вранці, але годинник показував уже дев’яту, а його все не було. Я намагалася переконати себе, що він упорається, що він не дитина, але серце билося так, ніби передчувало біду. Щоб заглушити тривожні думки, я ввімкнула телевізор. 

У новинах говорили про дивні споруди, які зоряні діти почали зводити по всьому світу. Нелюдські конструкції з невідомого матеріалу виростали в різних країнах. Учені сперечалися, захлинаючись: одні твердили, що це енергетичні генератори, інші — що зброя, треті — що це портали, з яких на Землю незабаром посипляться озброєні загарбники з інших світів. Але ніхто не міг пояснити, як десятирічні діти зводять такі складні конструкції. 

Я згадала, як Аріель у чотири роки сказав: «Я можу говорити з друзями без слів». Тоді це здавалося грою, тепер — страшною правдою. Він і його «брати» та «сестри» з усього світу діяли злагоджено, мов мурахи чи бджоли. 

Двері тихо рипнули. Аріель увійшов — високий, упевнений, теплим бурштиновим поглядом окинув моє обличчя. 

— Ти хвилювалася, — сказав він. 

— Авжеж! Де ти був? 

— Ми будували. 

Я хотіла спитати «що саме», але він лише подивився так, ніби відповідь надто складна для мого розуміння. 

Через два дні мене викликали «на бесіду». У маленькій кімнаті без вікон сиділи троє чоловіків у строгих костюмах. Вони показали фотографії дивних споруд, карти, схеми. 

— Ці істоти небезпечні, — сказав один. — Вони будують інфраструктуру для вторгнення. 

— Але ж вони… діти, — заперечила я. 

— Діти? — чоловік усміхнувся. — Подивіться на вашого Аріеля. Йому десять, а виглядає на двадцять п’ять. Ви називаєте його дитиною? 

— Згодна, це дуже незвичайні діти. Але… Ми прийняли їх у свої домівки, виростили їх. Отже, мусимо зрозуміти їх, допомогти… 

— Допомогти знищити людство? 

— Що?! Ні! Чому ви кажете такі жахливі речі?! 

— Бо це найімовірніший розвиток подій. Ми підозрювали інопланетне вторгнення ще десять років тому, адже немає інших теорій, здатних пояснити появу мільярда немовлят одночасно. Тоді ми не знайшли іншого виходу, як залишити все, як є, спостерігати й… готуватися. Ми робили, що могли, й продовжуємо робити все можливе задля порятунку людства. Ми повинні бути готові до вторгнення. А для цього нам необхідна інформація. Поки що ми не хочемо застосовувати силу. Тому сподіваємося, що ви розумієте, з ким маєте справу. Ви й надалі житимете, як раніше, але тепер ваші вуха й ваші очі — це вуха й очі розвідниці в таборі ворога. Ви розумієте серйозність ситуації? На карту поставлено існування нашої цивілізації! 

Мене змусили підписати папери: я повинна доповідати про всі дії Аріеля. «Ви — опікун, отже, відповідальні», — сказали вони. «А ще ви — мешканка Землі. І мусите бути з людством у війні, яка наближається». І я підписала — куди б я поділася? З такими людьми не жартують. 

Я почувалася зрадницею. Але сама ще не могла зрозуміти, кого зраджую. Все людство? Чи дитину, яку виростила, як власного сина? 

Я не хочу зраджувати. Нікого… 

Повернувшись додому, не могла знайти собі місця. 

Аріель помітив мою напруженість. 

— Ти змінилася, — сказав він. — Ти боїшся мене? 

— Я боюся за тебе, — відповіла я. 

— Тоді не слухай новини. Краще приготуй млинці. З полуничним варенням. 

Це була улюблена страва Аріеля з самого дитинства. 

— Так, звісно, дорогий. 

На деякий час я дозволила собі викинути з голови всі проблеми й зануритися в атмосферу кухні, як колись. 

А потім ми разом сиділи за кухонним столом, пили чай із ромашкою й їли солодкі млинці, злизуючи полуничний сік, що стікав по руках. От би так було завжди. Але так уже не буде… 

— Ти розкажеш мені, що ви там будуєте, дорогий? 

— Пізніше. Ще дуже багато роботи. Мені знову доведеться піти вночі. Але ти не хвилюйся. Я в порядку. 

— Я не зможу не хвилюватися! Я телефонуватиму тобі! 

— Не варто. Тобі краще поспати, синці вже під очима. Ляж, відпочинь. Будь ласка. 

Як би не так! Нікуди не пущу сьогодні. Хай там що відбувається у світі, Аріель мусить бути вдома. Він не повинен брати участь у справах проти людства! І тоді… Тоді я доведу, що він ні в чому не винен, що він гідний жити… 

Та, на жаль, я ще не встигла закінчити прибирати на кухні, як почула, що рипнули вхідні двері. Він знову пішов! 

Я вискочила з квартири, але на сходах було порожньо. 

— Аріелю! 

Тиша. Я не встигла. 

— Та що ж ти, хлопчику, такий неслухняний? 

Я набрала його номер на телефоні. Знайома мелодія показала, що смартфон Аріеля спокійно лежить на тумбочці коло ліжка. Він спеціально не взяв його із собою, щоб я не дзвонила! 

Розгублено сіла на ліжко, взяла його смартфон, відхилила виклик. Привернув увагу дивний світний знак на заставці: рівносторонній трикутник вершиною вгору, три маленькі кружечки всередині фігури й три — за її межами, по одному біля кожного катета. Дивно, що б це могло означати?