Розділ 5. Золотий мільярд.

Той день, десять років тому, врізався в мою пам’ять, мов гарячим ножем. Люди кричали, сперечалися, телефонували одне одному. А я не чула нічого, окрім власного серця, яке билося так, ніби намагалося вирватись назовні. 

Напевне, я вже тоді зрозуміла, що моє життя закінчилося й почалося водночас, але не хотіла цього визнавати, не хотіла вірити, що звичний світ змінився назавжди. Що ніколи вже не буде, як раніше. 

Той день запам’ятався. 

А далі почалася рутина. Навіть з огляду на те, що малюк не плакав, турбота про нього поглинала весь мій час. Адже в усьому іншому це була звичайна дитина, яка пісяла, какала, хотіла пити й їсти, потребувала догляду та уваги. 

Так непомітно й минуло десять років. 

Я поставила хрест на кар’єрі танцівниці, на своїй мрії. Закінчила курси зі створення віртуальних агентів для сайтів і підробляла вдома, здебільшого ночами, бо жити лише на державну допомогу було важкувато. 

А вранці я, зазвичай, випивала чашку кави, аби прокинутися і цей час був мій. Тепер же я почала виділяти ще п’ять хвилин для ведення щоденника. 

Сьогодні вночі я майже не спала, задрімала лише під ранок, а тепер у голові гуляв туман і очі злипалися. Щоденник допоможе впорядкувати думки. 

Отже… 

Ранок почався надто тихо. 

Я звикла до його кроків — важких, упевнених, ніби він не дитина, а чоловік, якому давно за двадцять. Але сьогодні він вийшов зі своєї кімнати майже безшумно, не зайшов на кухню, щоб, як завжди, обійняти за плечі й сказати «Доброго ранку» — і це мовчання було гірше за будь-який крик. 

— Аріелю! — покликала я. 

Мені двадцять вісім. Йому — десять. Але коли він зупинився у дверях кухні, я відчула себе підлітком поруч із учителем. Високий, плечистий, з обличчям, у якому ще вгадувалися дитячі риси, але вже затверділі, дорослі. Погляд — спокійний, оцінюючий. 

— Ти не спала, — сказав він. 

Не питання. Констатація. 

Я хотіла відповісти, що хвилююся за нього, але слова застрягли. 

У пам’яті спливло, як він уперше заговорив, дуже рано, йому було всього вісім місяців. І тоді теж це було не питання, не лепет, а твердження: «Ти втомилася». 

Тоді я сміялася, а тепер — ні. 

Він сів навпроти, поклав руки на стіл. Рухи точні, дорослі. 

І це постійно спокійне обличчя. Мої очі бігали, ніби я хотіла сьогодні побачити в ньому те, чого досі не бачила. 

І що ж я не бачила? Ідеальні риси, м’яка напівусмішка, глибокий погляд очей кольору світлого бурштину, прекрасне шовковисте волосся золотавого відтінку. 

У нашому світі знайд прозвали «золотим мільярдом», і це не дивно. Залежно від континенту, куди були підкинуті немовлята, вони мали різний колір шкіри. Але всіх єднали золотаве волосся й бурштинові очі. А ще вони були, як на підбір, високі, стрункі й рухалися так, ніби танцювали нескінченний танець.  Ті, хто вірили у краще, називали їх зоряними зернами. Ті, хто боровся проти них – космічними зайдами чи інопланетними виродками. І все ж «золотий мільярд» - стало офіційною назвою.

Дітям «золотого мільярда» було по десять років, але виглядали вони на двадцять із лишком. І це було настільки незвично, дивно й навіть страшно часом, що між нами мимоволі поставала стіна. 

До двох років знайд від звичайних малюків можна було відрізнити лише за яскравою зовнішністю. Від двох до чотирьох почали проявлятися деякі особливості. Наприклад, у всіх спостерігалися явні ознаки емпатії. 

Аріель знав, коли потрібно йти на прогулянку, адже його друзі вже були на майданчику й чекали на нього. У нашому будинку мешкало дев’ятеро знайд, і ми, опікунки, намагалися триматися разом. Він також знав, коли у дворі нікого немає й виходити не варто. Та й як вони гралися? Ніхто не копирсався совочком у піску, ніхто не ліпив із піску пиріжки. Вони сиділи один навпроти одного й дивилися то на себе, то на іграшки, ніби їхні ігри відбувалися у голові. 

Дивні діти. Але, попри цю незвичайність, я полюбила Аріеля. Навіть незважаючи на те, що він жодного разу не назвав мене мамою. 

З чотирьох років знайди активно взялися за комп’ютери. А оскільки нині можна знайти навчальні програми для будь-якого віку, будь-якого рівня й на будь-яку тему, вони швидко почали засвоювати інформацію й вивчати те, що їм було цікаво. А цікаво їм було, здається, все: географія й біологія, історія й сучасність, література й музика. 

У чотири роки Аріель виглядав на шість, швидко читав і поглинав знання з дивовижним ентузіазмом. 

У шість років я зібралася відвезти його до торгового центру, щоб вибрати рюкзак і одяг для школи. 

— Навіщо? — запитав він. — Я не буду ходити до школи. 

— Як це: не будеш? Усі діти ходять до школи! 

— Навіщо? 

— Щоб отримати знання! 

— Я вже вивчив за комп’ютером усю шкільну програму. 

— Е-е… Щоб навчитися спілкуватися з іншими дітьми! 

— Я й так спілкуюся. Навіть зараз. 

— Тобто?