Розділ 4. Знайди.

Настав новий день — і телеекрани зарясніли повідомленнями від уряду. До наступних вказівок діти мали залишатися в руках тих, в кого вони зараз знаходяться. Тих, хто знайшов немовлят, тимчасово звільняли від роботи, але виходити з дому заборонялося. Слід було зателефонувати за вказаними номерами й повідомити адресу, час появи та стать дитини, а також основну інформацію про себе. Обіцяли, що соціальні працівники доставлять за цими адресами дитяче харчування, одяг і предмети першої необхідності. 

Втім, як і слід було очікувати, додзвонитися було майже неможливо, і мені вдалося це лише о дев’ятій вечора. Тому я була дуже вдячна мамі за те, що вона така практична і вчасно купила для себе і для мене потрібні речі. 

Увесь день я була наче на голках. То розмовляла з малюком — звісно, без відповіді, то телефонувала батькам. Мама казала, що вже звикла до дівчинки й їй не хочеться віддавати її в чужі руки чи до дитбудинку. 

— Може, дозволять усиновлення? Адже дітей дуже багато, на всих дитячих будинків не вистачить… — у голосі мами звучала неприхована туга. 

— Мамо, тобі нас трьох мало? 

— Ну, ти вже зовсім доросла, доню. Навіть живеш окремо. Твої брат і сестра теж підростають. У домі бракує дитячого плачу… 

— Вони ж не плачуть, мамо! Ти не помітила? 

— Тим паче. Просто золоті діти! З ними так легко. Суцільне задоволення… 

Мені не було легко. Мені було вісімнадцять, і я не збиралася так рано присвячувати своє життя пелюшкам. 

Опівдні прийшов мій хлопець, Валера. Він увірвався до квартири навіть не привітавшись. 

— Анько! Скажи, у тебе теж?.. Тобі теж?.. 

— Та заспокойся! Нічого страшного не сталося. Так, мені теж підкинули немовля. Але це нічого не означає. За день-два все владнається, і дітей заберуть… 

— Не тіш себе дурними надіями! Мільйони дітей! Куди їх заберуть? Та якби дітей, а то інопланетних виродків! 

Валера рвучко розчинив двері спальні й завмер на порозі, втупившись у дитину, що мирно лежала на моєму ліжку. 

— Ти вже повідомила про нього? Хтось знає? Давай, я його заберу й… знищу. 

— Що?! Ти себе чуєш?! Убити дитину?! 

— Це не дитина! Не людина! Інопланетна потвора!.. 

— Ти його не торкнешся! — я закрила хлопчика своєю спиною, широко розставивши руки. 

— Гаразд, просто викину десь подалі, в смітник. 

— Ні! 

— Залишу на порозі пологового будинку! 

— Ні, ні й ні! Я… Я вже повідомила про дитину, — збрехала. — Скоро його заберуть… 

— Дурепа! Ну ти й дурепа! 

Валерій безглуздо тупцював на порозі, залишаючи брудні сліди від черевиків, які навіть не подумав зняти. 

— Іди. Краще йди. 

— Я піду!.. Піду!.. Назавжди!.. Ми більше не зустрічаємось, чуєш?! Мені не потрібна дівчина з доважком у вигляді інопланетного виродка! 

— Та йди вже!  Сам ти – виродок! — я зробила крок уперед і підштовхнула свого колишнього у напрямку дверей. 

— Прощавай, Анно, — Валера різко розвернувся й пішов, гучно грюкнувши дверима. 

Я замкнула їх, боячись, що він повернеться, й безсилло опустилася на стілець. 

Як він міг? 

Ні, я навіть не про те, що кинув мене у важку хвилину. Точніше, не лише про це. Як він міг бути таким агресивним? 

А я ж будувала плани щодо Валери. І чого він так розпалився? Я ж не збираюся залишати собі дитину. А навіть якби й залишила, Валера старший за мене на чотири роки, йому вже двадцять два, він мав би сприймати ситуацію більш адекватно, ніж я. Насправді ж вийшло навпаки. 

Тепер Валерій — мій колишній. Що ж, можливо, це й на краще. Виходить, я недостатньо добре знала його. Запропонувати вбити дитину! Та я б і сама після цих слів не захотіла продовжувати з ним стосунки. 

І все ж було боляче. І прикро до сліз. Ми зустрічалися з Валерою два роки, і він здавався мені добрим, ніжним, розуміючим, чутливим. Нам було так добре разом. Я навіть уявити не могла на його місці іншого чоловіка. 

Як же розкриваються люди у складних ситуаціях!.. 

Навіть коли віддам дитину, я вже не зможу спілкуватися з Валерієм. Тепер він для мене чужий… 

У той момент я думала, що дітей, зрештою, заберуть і проблема буде вирішена. О, яка ж я була наївна! 

Знайд, як і казав Валерій, виявилося надто багато. Як з’ясувалося згодом, «подарунок» у вигляді немовляти отримали жінки планети від вісімнадцяти до п’ятдесяти років. За найгрубішими підрахунками, на Землі нині проживає вісім мільярдів людей. Із них чотири мільярди — жінки. Якщо відняти близько мільярда тих, кому ще немає вісімнадцяти, і близько мільярда тих, кому вже більше п’ятдесяти, залишається два. До того ж ті, хто підкинув нам немовлят, старанно оминули фізично чи психічно хворих жінок, ув’язнених у тюрмах чи колоніях, наркозалежних та алкоголічок, агресивних фанатиків і всяких інших проблемних осіб. Здається, вони вивчали нас досить довго, ретельно відбираючи потенційних матерів. У підсумку лишається приблизно один мільярд жінок, які відповідають основним критеріям. Отже, землянам підкинули близько мільярда немовлят.