Розділ 3. Це не жарт.

От тепер мені стало по-справжньому страшно. 

Це вже не просто жарт. Це… Я не могла знайти пояснення. Сотні підкинутих немовлят! Якийсь сюр… 

До поліцейського відділку було не пробитися через натовп обурених жінок. Чоловіки теж були присутні, але в меншій кількості. Та, як я зрозуміла, нікого всередину будівлі не пускали, і я просто стояла, очікуючи розв’язки.

Адже влада мусить щось зробити? 

Невдовзі під’їхали мама й тато зі своєю знайдою. Така ж чарівна дівчинка, як мій малюк, і так само спокійно вона розглядала навколишній світ, не виявляючи жодних ознак занепокоєння. 

— Що ж це таке? Що ж це робиться? — запричитала мама. — Скільки дітей! Звідки? 

— Спокійно, люба, — батько заспокійливо стиснув мамині плечі. — Давай, я потримаю малятко. 

— Ні-ні, — заперечила мама. — Дай згадати ті чудові часи, коли наші діти були такими солоденькими булочками! Правда, наші воліли ревіти й горлом добиватися всіх благ, а не безтурботно споглядати світ, як ця маленька принцеса… 

— Можу свого віддати для компанії, — буркнула я. — Швидше б усе владналося… 

Двері поліцейського відділку відчинилися, і вийшов огрядний офіцер із червоним розгубленим обличчям. Він підніс до губ рупор і заговорив: 

— Увага! Увага! Всім зберігати спокій! 

— Заберіть немовлят — і ми підемо зберігати спокій удома! — пролунали голоси. 

— Немовлята залишаються у вас! — У відповідь на ці дивні слова натовп ще дужче загув. — До з’ясування обставин! А зараз прошу всіх повертатися додому й чекати подальших вказівок по міському каналу телебачення! 

— Але як же?! — ахнула мама. — Адже хтось їх шукає!.. Хвилюється… 

Офіцер її слів, звісно, не почув, але продовжив так, ніби почув: 

— Усім розійтися! Усім перебувати й чекати подальших вказівок за місцем проживання! Повідомлень про зникнення немовлят поки не надходило, але ми в усьому розберемося! 

Офіцер витер рукою піт із чола й шмигнув у прочинені двері. Народ знову загув, дивуючись і обурюючись. 

— Ходімо, Аню, — потягнув мене за рукав батько. — Зараз тут таке почнеться, що не виїдемо. Я підвезу тебе додому. 

— Можна, я до вас? 

— Анечко, я б із задоволенням, але ти сама чула, що нам веліли розійтися й чекати за місцем проживання. А ти й живеш, і прописана в бабусиній квартирі. Не хвилюйся, все скоро закінчиться. Діти — це таке діло… 

Добре ще, що моя розважлива мамочка настояла заскочити до супермаркету, де вона набрала повний візок дитячого харчування, памперсів, сосок, пляшечок і всяких дрібниць, про які я навіть не подумала б, для себе й для мене. 

І ось я знову одна в бабусиній квартирі, яку батьки переписали на мене, щойно я закінчила школу, щоб я могла спокійно готуватися до вступних іспитів, бо вдома через молодших дітей це просто неможливо. Ні, не одна. Немовля дивиться на мене своїми розумними очима й повільно плямкає губами. Справді, слід його нагодувати. 

В принципі, я не зовсім безпорадна, адже маю молодших брата й сестру, і не раз доводилося допомагати батькам, а то й залишатися з ними на цілий день. Але це — чужа дитина! І мою голову розривають думки про те, що сталося. Звідки стільки загублених дітей? Навіть не загублених — підкинутих. 

Я на автоматі підігріла воду, розвела суміш, нагодувала малюка. Він наївся й, задоволений, заснув. 

Ой, я ж забула ввімкнути телевізор! Напевне, вже передавали вказівки, що робити з підкинутими, а я прогавила! Нічого, повторять ще не раз, поки зберуть усіх дітей. 

Я пішла на кухню, щоб не розбудити солодко немовляти, що солодко сопіло. Там був невеликий телевізор, бабуся любила дивитися телешоу, поки поралась на кухні. Клацнула пультом — і заніміла…