Розділ 2. День, який змінив все.

У той день, який змінив світ, я прокинулася досить рано. Вихідний, можна було ще спати й спати, особливо після вечірки на честь повноліття. Але, мабуть, саме через це я й прокинулась. Природні потреби організму кликали навідати затишну маленьку кімнатку з білим фаянсовим другом. 

Через силу розплющила очі — і вирішила, що все ще сплю. 

Поруч зі мною на ліжку лежало немовля. Голеньке, рожеве, пухке, гарненьке дитя. Трохи ворушило ручками й ніжками та дивилося очима, сповненими очікування. 

Напевне, сон. Я знову заплющила очі, порахувала до ста й розплющила. 

Немовля нікуди не зникло. 

Я ущипнула себе. Себе, не його — до нього доторкнутися було навіть страшно. Відчула біль. Отже, це не сон… 

А що тоді? Звідки в моєму ліжку взялася дитина?! 

Учорашній вечір пам’ятаю чудово. Хоч і гуляла допізна та випила на честь повноліття, але не допивалася до стану, коли вже нічого не пам’ятаєш. Удень ми святкували день народження з родиною, увечері — у барі з друзями. Але я пам’ятаю всі свої пересування й усе, що відбувалося, і жодних немовлят не було. У мене є молодший брат, йому чотири роки, і молодша сестра — їй сім. Але навіть у знайомих, родичів чи сусідів немає новонароджених. А цьому міцному малюкові на вигляд не більше тижня, може, двох. 

Що за дурний жарт? Хтось із друзів вирішив розіграти? 

Але діти — не предмет для жартів. 

А раптом у мене почалися галюцинації? 

Я зісковзнула з ліжка й пішла до ванної, де облилася холодною водою, щоб прийти до тями. Витерлася з силою, аж до червоного, накинула улюблений махровий халат і повернулась до спальні. 

Немовля не зникло. Лише почало причмокувати губами, явно натякаючи, що не завадило б поїсти. 

Я нарешті набралася сміливості й доторкнулася до рожевого тільця. 

Живий. Теплий. Справжній. 

Мені підкинули дитину! 

І що робити? Що взагалі роблять у таких випадках? Везти до лікарні? В пологовий будинок? Дзвонити в поліцію? 

Насамперед слід зателефонувати мамі й татові. Вони підкажуть, вони розумні.

«Алло! Мамо!» 

«Так, люба! Що з твоїм голосом? Ти схвильована? У тебе неприємності?» 

«Та як сказати... Не те щоб неприємності… Мені підкинули немовля! Хлопчика! І я хотіла порадитися, що роблять у такому випадку…» 

Мовчання у відповідь. 

«Мамо?» 

«Так, люба… Я тебе почула…» 

«Розумію, новина шокуюча, мамо. Але, повір, я тут ні до чого. Так, учора ми гуляли з друзями, але я пам’ятаю все, аж до моменту, коли лягла в ліжко й накрилася покривалом. Жодних немовлят у моєму ліжку не було! Вхідні двері зачинені. Вікна закриті. І все ж таки вранці поруч із собою я виявила дитину! Я не можу пояснити навіть собі, як таке могло статися. Але факт лишається фактом! Мабуть, слід подзвонити в поліцію? Чи краще просто відвезти малюка до відділку? Нехай самі розбираються… Мамо, чому ти мовчиш?»  

«Річ у тім… Річ у тім, люба, що нині вранці ми з твоїм батьком теж виявили у своєму ліжку дитину…» 

«Що?!! Що за дурний розіграш?!! Хто вирішив посміятися з нашої родини?!! І чиї це діти?..» 

«Не знаю… Не знаю, люба, що й сказати… Ми якраз збиралися відвезти дитину до відділку. Це чарівна дівчинка! Напевне, її батьки божеволіють, розшукуючи її…» 

«А мені що робити? Так, я теж зараз викличу таксі й відвезу малюка. Думаю, всьому має бути логічне пояснення…» 

«Добре, люба, зустрінемось у відділку, напевне, доведеться давати свідчення й заповнювати купу документів…» 

Мама відключилася, а я безсиллям опустилася на ліжко подалі від немовляти. От не було печалі… Неждані клопоти… Гаразд, головне — якнайшвидше здати дитину до рук поліції. 

Я викликала таксі, одяглася й загорнула малюка в плед. Він не плакав, лише спостерігав своїми уважними, на диво дорослими очима за моїми метушливими діями. 

Задзвонив смартфон, повідомляючи, що таксі під’їхало. Я взяла дитину на руки й вийшла з квартири, зачинила двері, спустилася у двір. Махнула рукою таксисту, що чекав біля сусіднього під’їзду. 

«Скоро все закінчиться, і потім будемо згадувати це непорозуміння з усмішкою…» — подумалося. 

Але в той момент мені було не до сміху. Особливо, коли ми не змогли під’їхати до відділку через велику кількість автомобілів і натовп людей. 

Що сталося? 

Я вийшла з автівки, притиснула малюка до плеча й продовжила шлях пішки. Але довелось зупинитися, бо відділок був в облозі сотень жінок. Хтось тихо скаржився, хтось гнівно кричав, хтось намагався прорватися до дверей, а хтось мовчки тупцював на місці. 

І в кожної на руках було немовля…