Живи

Він дивився на своїх дітей і іншу родину, яка вмостилася біля медблоку. Мимоволі він почав згадувати найяскравіші моменти життя з Енікою. Кожен епізод був наповнений радістю і смутком. Він пригадав, як вона задрімала у нього на руках, коли вони вивчали досьє. Це було за рік до Трьох Лун, їй тоді було 10 років.

Обі-Ван подивився на свою сплячу падаванку. Його погляд наповнився ніжністю. Вона була такою молодою, але вже тоді демонструвала неабияку рішучість та відданість їхній справі.

— Ені, спати треба в ліжку, а не на майстрі, — тихо прошепотів він, намагаючись не розбудити її різкими рухами. Він акуратно підняв її на руки та поніс до її кімнати. Її обличчя було спокійним, а дихання — рівним і тихим. Обі-Ван відчував, що вона була не просто його ученицею, а й частиною його родини. Коли він поклав її на ліжко та акуратно вкрив ковдрою, не міг не посміхнутися. Вона завжди була такою сильною і незалежною, але в цей момент виглядала такою вразливою і невинною.

— Спи спокійно, Ені, — тихо сказав він, виходячи з кімнати. — Завтра буде новий день, і нам потрібно бути готовими до всього. Спогади про ті часи приносили йому тепло і спокій. Він знав, що їхні стосунки з Енікою стали основою для тієї сили та рішучості, які тепер допомагали їм у боротьбі. Він згадував їхні спільні тренування, місії та моменти, коли вони просто розмовляли про життя і свої мрії. Обі-Ван повернувся до реальності, коли лікар вийшов з медичного відділення і підійшов до них. Його обличчя було серйозним, але не сповненим відчаю.

— Еніка сильна, — сказав лікар, його голос був спокійним і впевненим. — Вона отримала серйозні поранення, але ми зробили все можливе. Їй потрібен час для відновлення, але ми віримо, що вона зможе одужати.

Обі-Ван відчув хвилю полегшення, що пройшла через його тіло. Він знав, що попереду на них чекає ще багато випробувань, але також знав, що їхня єдність і сила допоможуть їм подолати все.

— Дякую, лікарю, — сказав він, його голос був сповнений вдячності. — Ми будемо поруч з нею весь цей час. Лія, Люк, Мара і решта команди також відчули полегшення, але їхні обличчя залишалися серйозними. Вони знали, що боротьба ще не закінчена, і що їм потрібно бути готовими до будь-яких викликів.Повернувшись до кімнати Еніки, він сів у крісло. Він не хотів йти, але Лія відправила його спати. Вона завжди піклувалася про його добробут, хоча іноді забувала про свій власний.

Спогади перепліталися з реальністю, коли Обі-Ван сидів у кріслі біля ліжка Еніки. Він пам'ятав ті часи, коли вони разом бігали по нижніх кварталах, переслідуючи злочинців, і як вона вже тоді проявляла свою рішучість і відвагу.

Він не міг не посміхнутися на її слова. Вона завжди була такою гострою на язик, але зараз їхнє завдання вимагало повної концентрації.

— Може, й варто, — усміхнувся він у відповідь. — Але зараз не час для жартів.

Вони продовжували бігти, їхні кроки відбивалися луною в темних коридорах нижнього рівня. Підозрюваний, який вже майже зник з їхнього поля зору, різко звернув за ріг. Обі-Ван і Еніка пришвидшили крок, не бажаючи втратити його.

Раптом вони опинилися в тупику. Підозрюваний стояв перед ними, задиханий і загнаний у кут. Обі-Ван повільно наблизився до нього, готовий до будь-якої можливості.

— Нікуди тікати, — сказав він спокійно, тримаючи руку на руків'я свого світлового меча. — Здавайся.

Чоловік відчайдушно зиркнув на них, його очі були наповнені страхом. Але в ту ж мить він витягнув бластер і націлився на Еніку. Обі-Ван миттєво зреагував, висмикнувши свій меч і відбивши постріл.

Еніка, не гаючи часу, кинулася вперед і з легкістю роззброїла злочинця, застосувавши техніку, яку вона вивчала під керівництвом Обі-Вана. Її рухи були точними та впевненими.

— Майстер, ми зробили це, — сказала вона, тримаючи злочинця під контролем.

— Добра робота, Ені, — відповів він, відчуваючи гордість за свою ученицю.

Тепер, сидячи біля її ліжка, він не міг не згадати ці моменти. Вони пройшли через багато випробувань разом, і він знав, що зараз, коли Еніка відновлюється, їхня єдність і підтримка один одного допоможуть їй стати ще сильнішою.

Лія підійшла до нього, поклавши руку на його плече. Він повернувся і посміхнувся своїй дочці. Вона була такою схожою на свою матір, окрім очей і волосся, але мала такий же впертий характер. О, так, його дружина була дуже вперта, взяти хоча б той випадок, коли їй було 15. Хоча він теж поводився не гірше за свою падаван-підлітка.

Коли Еніці було 15 років, вона вже не була тією маленькою дівчинкою, що задрімала на руках Обі-Вана, а стала підлітком з власними думками та амбіціями. Обі-Ван пам'ятав той день, коли між ними виникла гостра суперечка, яка змінила їхні стосунки назавжди.

Вони перебували на тренувальній базі, де практика технік світлового меча була щоденним ритуалом. Еніка, завжди рішуча і зосереджена, демонструвала неабиякі навички. Але цього разу вона вирішила спробувати нову техніку, яку вивчила самостійно, без дозволу свого вчителя, Обі-Вана.

— Майстре, подивіться, що я навчилася! — вигукнула вона з гордістю, виконавши складний маневр.

Обі-Ван спостерігав, але його обличчя залишалося серйозним. Він знав, що техніка, яку вона використовувала, була небезпечною і могла призвести до травм.

— Еніка, я не дозволяв тобі використовувати цю техніку, — сказав він, його голос був спокійним, але строгим. — Вона дуже небезпечна.

— Але, майстре, я впевнена у своїх силах! — заперечила вона, її голос був сповнений рішучості. — Я можу це зробити!

— Це не обговорюється, Еніка, — відповів він, його тон став ще твердішим. — Ми повинні дотримуватися правил і методів, які безпечні для нас обох.

Еніка була розлючена. Вона відчувала, що Обі-Ван не довіряє їй і її здібностям. Вона відвернулася від нього, намагаючись стримати сльози.