Принцеса

       Одного разу король вирішив одружити своїх старших двох синів. Визвав їх до себе і каже:

       - Там за нашим королівством є три стежинки. Кожен із вас виберіть одну і поїдьте знайдіть собі дружину.

       Тут і менший підходить і каже до батька:

       - Тату, а можна мені теж щастя пошукати?

       - Добре. - Відповів король не звертаючи увагу на сміх старших синів.

       Сини сіли на коней і поїхали:

старший поїхав лівою стежинкою, середній - правою, а молодшому зостялася пряма.

         Старший потрапив у князівство княгині молодої, ніби місяць і сказав:

         - О, прекрасна панно, коли я Вас побачив то зрозумів, що закохався. Чи погодетеся стати моєю дружиною? 

         Княгиня погодилася, адже парубок був красивий.

         Середній потрапив у володіння панни прекрасної, як ружа і промовив те й що брат старший казав. Панна також погодилася, адже їй він теж сподобався.

         А менший їхав та все їхав і побачив перед собою озеро з квіткою у ньому. Почало уже смеркати і принц зрозумів, що заблукав. Сліз він з коня і сів біля озера, раптом чує ніжний голосочок:

         - Що ж ти, принце, зажурився? Невже з дороги збився?

         - Хто це говорить? - Запитав хлопець.

         - Я тут... У воді.

         - Схоже з розуму я зійшов, що квітка зі мною розмовляє.

         - Чому зажурився?

         - Та поїхав я собі щастя шукати та зумів лише заблукати. - Сказав принц.

        - Не сумуй, не журися, а додому вернися і скажи, що знайшов.

        Послухав менший та й сів на коня, а квітка йому й каже:

        - Завтра повертайся сюди, але з собою посудину візьми!

        Кивнув головою хлопець і поїхав. Приїжджає, а брати зі своїми нареченими уже є. Побачили свого менгшого та й почали сміятися.

        - Поїхав ти, брате, щастя шукати, але не доїхав небось.

        - Тихше, сини ви мої. Не варто глузувати.

        - Маю я... Знайшов! - Та й пішов у палати.

        Сонце тільки встало, а найменший на коня і помчав подалі. Приїхав до озера та й каже:

       - Є посудина з собою, тільки як щастя знайти, щоб не глузували з мене брати?

       А квітка йому каже: 

       - Забери мене з собою, стану тобі дружиною!

       Послухав її принц, заліз в озеро й з корінням вирвав квітку із землі.

       - Глузувати будуть брати...

       - Не будуть... на травицю мене поклади і ночі зажди!

        Сонце за обрій сховалось уже і місяць на небі гуляє, зірок- квіточок розкидає. Раптом яскрава одна низько спустилась і квітка в принцесу врас перетворилась.  Принц дар мови втратив враз, бо красивіша від братових у тисячу раз.

        - Завтра зранку рушимо в дорогу, але зостануся квіткою недовго... - Сказала принцеса і обійняла меншого.

       - А чому ти знову квіткою станеш?

      І розказала принцеса проо долю свою. Про батька і нареченого злого, про володіння неликого, могутнього. Про заворожена бути  квіткою до тих пір, поки не знайде її принц молодий і коли зірка опуститься до неї п'ять раз, тоді проклятю буде кінець.

      Так і ранок настав. Принц квітку у посудино взяв і води налляв, в королівство своє забрав.

      Брати насміхались, що квітку знайшов, але в наречених появилось зло. Квітка прекрасна, так і ясна, ніби зірка небесна. Хотіли вони її відібрати, але найменший став її захищати.

       Так місяць пройшов, коли квітка попросила відвезти її на те озеро. Принц погодився, хоч засмутився, але в неї він влюбився.

       - Сьогоднішня ніч вирішальна буде, чи залишиш ти мене?

      Принцові мову враз відібрало, але головою він помахав. 

      Ніч наступила, а квітка у воді була. Зірка спустилася і принцесою стала вона. Тут і батько з'явився її.

       - Чи знайшла кращого, ніж він - король Східних країв?

      - Так... Ось він. Найщиріший і добрий до всіх. З ним я буду щаслива і більше ніхто.

      Похитав батько головою.

      - Нехай буде по твойму!

       Озеро в замок перетворилось, а квітка принцесою залишилась. Тоді на ранок принц наречену взяв і до свого дому поскакав. З батьком познайомив,  братів позвав і про принцеси батька не забув. Бенкет влаштували і до ночі гуляли, тоді зорі до чола молодих і стали, так їх обвінчали, їх корони від нареченим братів очі виїдали. Плакали тихо вони в стороні, бо заздрили люто її красоті.