3

— Сніг випав, — мовила до самої себе Аврора.

Дівчина, щільно закутавшись у теплий шарф та натягнувши шапку ледве не на очі, прямувала до школи. Вона завжди ходила рано вранці. Сама не знала чому. Так було й цього холодного зимового ранку. Дорогою її застав пухнастий сніг. Перший цього року. На фоні темного неба, здавалося, що сніг це зорі, які падають на землю. 

— Сніжитиме до обіду, а потім розстане, — Аврора стояла задерши голову до неба, — і буде брудно та мокро. Не люблю зиму.

Завжди, коли було холодно, їй хотілося спати. Хоча, напевне, так було з усіма. Потім ще півдня ходить сонною, мало користі на уроках з неї. Чомусь зима ніколи їй не подобалася, завжди був в’ялий та сумний настрій. Дивна ця пора року — одні люди раділи новорічному настроєві та готувалися до свят. Сподіваючись, що у наступному році все буде значно краще. Для інших це ще один рік, що минув. А наступний буде таким самим.

Та зимі все одно на людей та їх настрій. Сніг все падав й падав та танув щойно торкався асфальту. Повільно, нікуди не поспішаючи, виблискували від ліхтарного світла на порожній вулиці. Все ж було дуже рано.

— Якщо стоятиму так і надалі, то замерзну. Напевне, вже все обличчя червоне від холоду, —  поки Аврора стояла задерши голову, пухнастий сніг падав їй на обличчя. Дівчина заплющила очі, — хоч не заснути, ось так стоячи посеред вулиці. Не хочу в школу. Взагалі нікуди йти не хочу. От би зараз посеред неба, серед сірих хмар, відкрилися між світові портали та мене забрали б собою всякі ельфи, феї або хоча б тролі. Це не принципово. Лише б якнайдалі звідси.

Дівчина розплющила одне око, ніби перевіряючи, чи нічого не з’явилося на небі. Все як і раніше. Подув холодний вітер. Сніжинка залетіла в розкриті очі. Тому довелося Їх знову закрити. 

Сумно промовила:

— Який смішний жарт.

 Простояла ще хвилину, потираючи очі й вирішила, що не варто чекати якогось дива, тому пішла до школи. Але не ступивши й одного кроку, як перечепилася через щось та впала. На жаль, снігу випало мало, тому падати на асфальт було боляче. Але згадавши, що на землі може бути брудно, біль відійшов на другий план. Не дуже хотілося цілий день ходити в брудній куртці.

— Зорі над головою й справді прекрасні, але, задивившись на них надто довго, можна не помітити квітів, що під ногами, — сказав хтось поряд.

— Які ще квіти? Та ще й взимку? — Аврора підняла погляд. Прямо перед нею, з землі, цвіла біла айстра. 

Дівчина сама цього не розуміючи, широко розплющила очі, задивившись на квітку. Геть забувши про того, хто щойно говорив з нею. Айстра була білосніжною, неприродно білою. Від неї так і віяло холодом та смутком.

— Дивовижно, чи не так? — запитав той самий голос, що й раніше.

Дівчина поволі перевела погляд на звук. Поряд стояв хлопчик років дванадцяти-тринадцяти. З ніг до голови білий як сніг, або як ця квітка: хвилясте волосся, брови, вії та занадто бліда шкіра. Білим був навіть одяг, який складався з сорочки та штанів, здається вони були на нього завеликі. На круглому обличчі, на щоках та носі — були дрібні та темні веснянки. З-під світлих вій виглядали кришталево-блакитні очі, чорні зіниці були дуже маленькими. Вони зовсім не реагували на світло. Здавалося, що він взагалі не живий. Але погляд був добрим та спокійним. А вуста розтягнулися в легкій посмішці. Хлопчина був босоніж та зовсім не торкався землі. Він завис на кілька сантиметрів у повітрі над землею. Жодну квітку, навіть, не зачепив.

— До речі, ти перечепилася через квітку та впала на них. Шкода, якщо зламаються і зав’януть, — голос хлопчини був невинним й дитячим.

Аврора дивилася на нього, а на думку спадало лише одне: це все сон, це все їй приснилося. Холодний зимовий ранок, дорога до школи, пухнастий сніг та… цей хлопчик. Так, він не може бути справжнім. Отже, це сто відсотків — сон. 

— Якщо це й справді сон,--- подумала Аврора, — то я можу робити все, що захочу. Найімовірніше, завтра я це навіть не згадаю.

Дівчинка повільно підвелася на ноги. На тому місці, якому вона щойно лежала, були зламані айстри. Їх стало дуже шкода, бо вони й справді були прекрасними.

Та сумувати довго не довелося. Через хвилину квіти повільно вирівняли стебла, а згодом вирівнялися й пелюстки. Квіти стали такими ж, як і раніше.

— Цих квітів не можливо зрізати, вирвати або ж зламати. Вони ніколи не зів’януть, — сказав хлопчик.

Дівчина перевела на нього погляд. Він виявився значно нижчим ніж здавалося раніше. 

— Чому?

— Не знаю.

Звичайно Аврора йому не повірила. Як це можливо, щоб квіти не зів’яли? І до того ж, якщо їх не можливо ні різати, ні вирвати або ж зламати, чому тоді хвилюватися, що з ними може щось трапитися? Вона хотіла це запитати, але увагу привернуло зовсім інше. Навколо було велике айстрове поле. Повсюди лише білі квіти, а над головою відкритий космос, увесь вкритий дрібними тьмяними зірками.

— Як таке можливо? Агов! Ти куди? — замилувавшись космічним небом, Аврора забула про все та всіх і через це не помітила як хлопчина кудись попрямував, обережно обходячи кущі айстр. — У мене багато питань. Ось, наприклад: як я тут опинилася? Або ж…

— Намагайся не торкатися квітів, — не повертаючись відповів хлопчина. Він не бачив, що дівчина пішла за ним, але здавалося — він знав, що вона піде.