1

— Зорі. Такі прекрасні!

На одній невідомій, безіменній планеті, сидячи на краєчку даху, звісивши до низу босі ноги, сидів хлопчик. Років дванадцяти. Дитяче, кругле обличчя, чорне пряме волосся, що на світлі переливається синім та темні, зелені очі. Щасливі, бо в них відбивалося зоряне небо. Тут не було дня чи ночі. Не було й місяця з сонцем, лише темно-фіолетове небо вкрите зорями. 

Планета невелика. Вкрита полем з білих айстр. Вони як відображення зоряного неба. Цвіли завжди, бо не було місяців та пір року, та й час здається стояв на місці. Інших квітів, окрім айстр та декількох кущів жовтих троянд поряд з хатиною, не було. Хоча не хатина це була, а здавалося цілий замок. Але не з каміння, а стовбура старого дуба, в якому  були дерев’яні двері з різнокольоровим вітражем, якоїсь іншої, невідомої планети. Такими ж були й вікна. Всі кімнати були прибудовані до широкого стовбура, ніби окремі будиночки, схожі на пташині. Їх було зовсім небагато. З’єднані дошками, що утворювали сходи, освітлені красивими ліхтарями з вічним вогнем.

На даху одного такім будиночку  лежав хлопчик та захоплювався красою зірок. Він знав про них дуже мало, майже нічого. Напевне, тому й подобалися, бо ж хто знає, які вони насправді. Якої форми, кольору, теплі чи навпаки холодні. Великі? Маленькі? Гадай скільки хочеш, ніхто не зупинить.

— От би торкнутися їх… або й собі стати такими ж… Дивитися з висоти… Всіх видно... Побачив би тоді, де те квітуюче поле закінчується, — гадав собі.

Внизу, біля дверей будинку, поралася бабуся Квітниця, щось бурмочучи собі під ніс. Кожного дня вона те й робила, що зрізала свіжі троянди, які щойно розцвіли. Збирала у корзину, а потім розвішувала на мотузці під дахом, що б засихали. Згодом, через кілька днів, збирала та ставила у велику зелену вазу. По всій хаті були ті квіти. Особливо у книжках, між сторінок. Хто зна, навіщо бабуся те робила. А бурчала, тому що окуляри зламалися і без них ніяк.

— Годі там лежати, — гукнула із землі, — Сходи перевір, що там з моїми окулярами.

Ще раз, на останок, поглянувши на небо, хлопчик спустився. Окуляри ті були у дідовій майстерні. У кімнаті, що насправді була великою, але через увесь мотлох, який називався “винахід”, місця було мало. Найбільше місця займав широкий дерев’яний стіл, що стояв посеред кімнати. На ньому лежали всі винаходи у процесі виготовлення. Насправді з них усіх, було мало користі. Тому з часом вони ставали чимось іншим. Досить було змінити кілька деталей і все. Хлопчина мало цікавився виробами, тому без особливої нагоди не заходив. Та й страшно було тут знаходитися серед цієї купи заліза. Тому з порогу запитав про окуляри. Дідусь Винахідник, який був занятий новим відкриттям, навіть уваги не звернув. Лише мовчки поклав окуляри на край столу, мовляв, що якщо хоче забрати нехай заходить та бере. А сам повернувся до роботи, напевне, натхнення прийшло. 

Зібравши всю свою сміливість, хлопчик переступив поріг. Звідусіль на нього дивилися очі-ліхтарики винаходів. Не вороже чи зле, а… з цікавістю. Ніби бачать вперше, хоча це зовсім не так. Крок за кроком хлопчик підходив усе ближче до столу. Ось окуляри перед ним, зосталося, лише простягнути руку. Та раптом помітив, що у склі окулярів видно розгорнуту книгу, а слова у ній стали більшими. Ніби лежала прямісінько перед ними, хоча насправді була значно далі. Раніше хлопчика ніколи не цікавило, яку важливу роль мають ці два скельця з’єднані металевим дротом, але зараз… Кожен предмет, навіть найдрібніший цвях чи шестерню було дуже добре видно. Раптово у голові виникла чудова ідея. Подякувавши, хлопчина вибіг на подвір’я. Від будинку вела стежка з дерев’яних дошок, навколо неї росли айстри. Відбігши недалеко від будинку, хлопчик одягнув окуляри та подивився у небо, сподіваючись розгледіти зірки. Але вони й досі були там де й раніше.

— Так їх не розгледиш, — сказала бабуся, коли він повернувся на подвір’я. Вона похитувалася у кріслі гойдалці, яке завжди з’являлося коли вона хотіла сісти.

 — Тож поверни мені окуляри й вигадай щось інше.

Забувши про колишній страх, хлопчик побіг до дідової майстерні. До кімнати залетів з вигуками. Старий виглядав засмученим, напевно, не вдався ще один винахід.

— Хочу зробити “ловця зірок”, — серйозним тоном заявив хлопчик.

Вислухавши дід сказав, що товсте скельце, як той гадав спочатку, не потрібне. Його можна замінити чимось іншим. Але й самого скла не достатньо. Через кілька хвилин, захопившись ідеєю, вони разом малювали ескіз. Вийшло, щось схоже на підзорну трубу, але складніше. Старий не знав, яку роботу доручити хлопцеві, тому сказав перше що спало на думку.

— Ось тобі карта зоряного неба. Вчи. А то дивитимешся на зірки й не розрізнятимеш одну від одної.

Хлопчик неохоче та карту все ж взяв. Розклав її на підлозі під вікном та не говорив жодного слова. Тим часом поряд, на широкому на столі, вирувала робота. Метал то вирівнювався, то скручувався у химерні форми. Цвяхи різної будови то лежали на столі, то валялися на підлозі. Коли не знаходилися потрібні деталі, дідусь розбирав старі винаходи, даючи їм нове життя. Три ніжки опори та труба, спочатку вужча, а потім товща. І скельце, але й справді не таке товсте, як гадалося спочатку. Та ще з десяток різних кнопок, кожна з них за щось відповідала. 

За роботою здається минув цілий  день, хоча важко без годинника зрозуміти день зараз чи ніч. Раптово хлопчина підхопився й радісно підскочив, говорячи що вже все вивчив. Кожну зірку. Дід в те не повірив, бо це ж було не можливо. Підтверджуючи свої слова, хлопчина взяв чистий аркуш паперу, великий, на пів столу та почав малювати. І намалював карту, яка була майже точнісінькою.. На запитання, як він це все запам’ятав, сказав, що якщо з’єднувати зірки лініями, то виходить схоже на тварин чи предмети. Так і запам’ятав. Старий був здивований і вирішив показати винахід, хоч він і не був до кінця готовий. Вийшли на подвір’я, поставили серед подвір’я “ловця зірок”. Якщо покрутити коліщатко, то картинка збільшиться, а навпаки — зменшиться. Винахід не дороблений, тому зірок видно, так само як і не озброєним оком. Видно, що попереду ще багато роботи, але вже є початок.