Серія 20. Похоронний марш флотилії

Імперія любила дітей.

Принаймні на портретах.

На портретах діти Аврелійської імперії завжди стояли чисті, світлі, слухняні й дуже вдячні за те, що їх виростили в цивілізації, яка могла забрати в них майбутнє настільки урочисто, що це називали вихованням. Діти в підручниках тримали прапорці, дивилися на зорі, вчили гімн, посміхалися флотським парадам і, якщо були достатньо шляхетного походження, уже в десять років знали: їхні руки, голоси, шлюби, імена й навіть мовчання колись комусь знадобляться.

Колоніальні діти вчилися іншому.

Як слухати фільтр.
Як розрізняти запах гарячої ізоляції.
Як мовчати під час обшуку.
Як не плакати, коли мама каже “ще трохи”, а сама дивиться на лічильник кисню.
Як сміятися з поганих пайків, бо якщо не сміятися, їжа все одно не стане кращою, зате дорослі почнуть виглядати остаточно мертвими всередині.

Після відкриття сьомої помилки Архіву — “Пам’ять, яку хотіли приватизувати” — стало ясно, що імперія любила дітей не як життя, а як ключі.

Спадкоємців ростили для тронів.
Вихованців — для шлюбу.
Заручників — для тиші.
Позашлюбних дітей — для шантажу.
Колоніальних сиріт — для програм лояльності.
Флотських кадетів — для наказів, які дорослим було соромно виконувати власними руками.

І саме тоді Архів відкрив восьму помилку:

ДІТИ, ЯКИХ ВИРОСТИЛИ ДЛЯ ЧУЖИХ РОЛЕЙ.

У палацовій кухні, де після “Весілля серед руїн” усі ще намагалися доїсти суп, це повідомлення впало важче за будь-який вибух.

Лівія Аврелія дивилася на рядок так, ніби він був написаний не на екрані, а на внутрішній стороні її власних ребер. Адріан мовчав. Міра Сальвейн стиснула чашку кави, і Рая Морн тихо забрала її з пальців, поки кераміка не тріснула. Нікол Орвіс опустив очі. Еліра Вальд уже відкривала перші архівні ключі, але руки в неї були неприродно повільні.

Селена Кайр, яка зазвичай рятувала всіх сарказмом швидше, ніж флот рятував власну репутацію, цього разу сказала лише:

— Це буде дуже брудно.

Марта-кухарка поставила на стіл ще одну миску супу.

— Тоді їжте. На голодний шлунок дитячі травми стають політичними програмами.

Рая повернулася до неї.

— Марто, іноді я не знаю, ви рятуєте цивілізацію чи просто годуєте її, щоб вона довше мучилась.

— Це одне й те саме, якщо варити правильно.

Архів не дав їм часу довго сидіти з супом.

На екрані з’явилися координати.

Не палац.
Не темний сектор.
Не храмова арена.
Не біржа.

Флотський меморіальний пояс Еврідіки.

Ровен, який був на каналі із “Серафічної Волі”, побачив координати й одразу змінився в обличчі.

— Ні.

Іра Сен поруч із ним тихо сказала:

— Адмірале?

— Це старий похоронний сектор флоту.

Адріан підняв голову.

— Меморіальний пояс? Там ховають кораблі?

Ровен не одразу відповів.

— Там ховали кораблі, екіпажі й те, що флот не хотів повертати додому.

Селена примружилася.

— Це дуже підозріле “те”.

Іра вже переглядала флотський реєстр.

— У поясі зберігаються списані навчальні кораблі, кадетські баржі, меморіальні капсули, почесні уламки бойових суден, кілька закритих школярських флотилій…

Вона зупинилася.

Ровен тихо сказав:

— “Колискова флотилія”.

Лівія повернулася до нього.

— Що це?

Ровен зітхнув так, ніби повітря теж мало старий чин.

— Програма для дітей старих домів, флотських сиріт і колоніальних вихованців. Офіційно — освітня флотилія майбутніх командирів, дипломатів, спадкоємців і адміністраторів. Неофіційно — плавуча школа ролей. Дітей забирали на кораблі й учили не бути собою.

Міра сказала дуже тихо:

— Я мала туди потрапити.

Рая повернулася до неї різко.

Міра не дивилася на неї.

— Мати відправила мене в іншу програму. Приватну. Дім вирішив, що я корисніша в дипломатичній клітці, ніж у флотській.

Рая поклала руку на стіл.

— Ви кажете це так, ніби обидва варіанти треба порівнювати.

— У старих домах завжди порівнювали клітки. Це називалося вихованням.

Нікол блідо сказав:

— Я був у “Колисковій флотилії” один рік.

Усі подивилися на нього.

Він ковтнув.

— Мене забрали в одинадцять. Там були діти Орвісів, Вейлів, Сальвейнів, флотські сироти, кілька Аврелійських вихованців, колоніальні діти з програм “інтеграції”. Нас учили дипломатії, строю, мовчанню, правильній поставі під час катастрофи, історії родових боргів і тому, як відповідати, якщо дорослі питають, чи ти щасливий.

Селена спитала:

— І як треба було відповідати?

Нікол дивився в миску.

— “Я вдячний за довіру імперії”.

Марта різко поставила ложку.

— Господи, та це ж не школа, а завод маленьких міністрів.

Архів промовив:

— Помилка №8 активна. Потрібне свідчення дітей, яких виростили для чужих ролей. Похоронний марш флотилії розпочато.

На екрані з’явилася флотська мапа.

У меморіальному поясі Еврідіки прокидалися старі кораблі.

Один за одним.

Навчальні крейсери.
Кадетські баржі.
Списані дипломатичні платформи.
Психологічні модулі виховання.
Дитячі житлові секції.
Маленькі кораблі з білими корпусами й чорними меморіальними стрічками.

Вони виходили з похоронних доків у правильному строю.

Ровен зблід.

— Вони запускають похоронний марш.

Селена піднялася.

— Хто запускає?

Іра відповіла:

— Стара система флотського вшанування. Якщо флотилію оголошували втраченою, кораблі йшли через пояс до зорі Еврідіки й згорали в корональному полі. Символічне повернення дітей імперії до світла.

Рая повільно сказала:

— Символічно?

— Так.

Рая глянула на Селену.

— Слово підлягає забороні.

Селена вже брала ключ.