Серія 17. Народ просить видовища

Народ, як з’ясувалося, не завжди просить свободи.

Іноді народ просить видовища.

Особливо коли йому шістсот років продавали мовчання, терпіння, смирення, закон, корону, паради, свічки, гімни, молитви, красиві вироки й золоті пояснення того, чому його життя має коштувати дешевше за чужу церемоніальну форму. Коли така система нарешті тріскає, люди не одразу стають мудрими громадянами майбутнього. Ні. Спочатку вони стають голодними глядачами.

Глядачами, які хочуть бачити, як падають ті, хто сидів вище.

Бажано голосно.

Бажано в прямому ефірі.

Бажано з хорошим освітленням, щоб було видно обличчя винних, коли вони нарешті зрозуміють, що трибуни більше не аплодують їм, а рахують удари.

Це було небезпечно.

І дуже по-імперськи.

Після руйнування модуля “Холодний метал” палац Авреліїв залишився без трону. Не метафорично, не політично, не “у стані тимчасового переходу спадкового символу”. Фізично. У тронній залі стояла порожнеча, оточена слідами кабелів, подряпаним мармуром, уламками золотого облицювання й технічними позначками Селени Кайр, які були, мабуть, першими чесними написами в історії цього залу.

Трон тепер лежав у вантажному відсіку “Непристойної надії” шматками.

Холодний метал, який століттями ховали під золотом, оксамитом і святими промовами, тепер був запакований у прозорі контейнери як речовий доказ. Частини підлокітників із фіксаторами. Сенсорна спинка з голками. Основний нейровузол. Кабельний блок. Фрагмент декоративної золотої оболонки, який Рая Морн назвала “брехливою шкіркою державного банана” і попросила не цитувати її в офіційному протоколі. Еліра Вальд, звісно, процитувала.

На окремій платформі стояла корона в захисному полі.

Поруч — старий тарсійський фільтр, медичний браслет Беллони, клапан Еридану, шахтарська каска Кассандри, чорний журнал флоту, паперовий реєстр Орена Васса, ложка Марти й маленький пластиковий кіт, якого тепер уже офіційно боялися кілька сенаторів, бо народ дуже швидко зробив із нього мем.

“Непристойна надія” летіла до храмового сектора Оріона.

Попереду сяяли білі орбітальні куполи храмів, тонкі золоті шпилі, світлові мости, дзеркальні монастирі, величезні станції-молитовні, у яких космос виглядав не темним, а відполірованим. Храмовий сектор завжди пишався тим, що тут “страх очищується до смирення”. Після відкриття холодного трону ця фраза стала звучати так, ніби хтось дуже красиво назвав електричний стілець меблями для медитації.

На борту було тихо.

Підозріло тихо.

Селена лежала під кріпленнями контейнера з уламками трону й бурмотіла:

— Якщо цей метал ще раз спробує активуватися, я присягнуся всім аварійним клапанам Тарсіса, що перетворю його на підставку для супу.

Адріан стояв поруч і тримав інструменти.

— Чому саме для супу?

— Бо суп корисніший за трон.

— Важко заперечити.

— Не заперечуй. Це твій сьогоднішній внесок у цивілізацію.

Адріан майже усміхнувся й подав їй ізолятор.

— Ти починаєш командувати мною, як корабельною системою.

— Не перебільшуй. Корабельна система хоча б іноді показує помилки чесно.

— Я працюю над цим.

Селена вилізла з-під платформи, глянула на нього, помітила, що він справді не образився, і це її трохи роздратувало.

— Ти став важчим для нормального сарказму.

— Це добре?

— Це незручно.

— Приймаю як комплімент.

— Не треба.

Лівія Аврелія стояла біля центрального екрана. Вона переглядала трансляції з імперських мереж. Після п’яти відкритих протоколів народ не просто слухав Архів — народ почав вимагати наступних сцен.

Не свідчень.

Сцен.

Внизу, у столиці, натовпи збиралися перед палацовими екранами. У колоніях люди дивилися записи в їдальнях, лікарнях, ремонтних цехах і портових барах. На станціях зовнішнього кільця всі канали, навіть ті, що раніше торгували запчастинами, чужими паролями й рецептами незаконного спирту, тепер транслювали уривки Архіву.

І всюди звучало одне:

Покажіть храмових.

Покажіть тих, хто благословляв трон.

Покажіть Савра.

Покажіть, як вони каються.

Покажіть, як падають.

Покажіть.

Покажіть.

Покажіть.

Міра Сальвейн стояла поруч із Лівією й читала не загальні канали, а закриті дипломатичні звіти. Її обличчя ставало холоднішим із кожною хвилиною.

— Храми перехопили настрої, — сказала вона.

Рая, сидячи в пілотському кріслі, не повертаючись, спитала:

— Вони що, вирішили покаятися першими й дорого?

— Гірше. Вони погодилися на публічне відкриття п’ятої помилки.

Селена підняла голову.

— Чому це гірше? Зазвичай коли винні раптом погоджуються, це означає, що під підлогою вибухівка.

Міра кивнула.

— Саме так. Тільки цього разу вибухівка — глядачі.

Еліра Вальд швидко вивела на екран новий храмовий протокол.

ВЕЛИКЕ СВІДЧЕННЯ СМИРЕННЯ.
Публічне відкрите дійство в Оріонській Арені Семи Кіл.
За участю Храмового Союзу, свідків Архіву, представників колоній, флоту, палацу й народу.

Рая повільно повернулася.

— Арена?

Нікол Орвіс зблід.

— Вони перетворюють відкриття помилки на виставу.

Вальд з палацового каналу сказав:

— Ні. Гірше. Вони перетворюють покаяння на керовану виставу. Якщо народ хоче видовища, храми дадуть йому видовища. І в кінці оголосять, що біль уже очищено колективним спогляданням.

Селена сіла на платформі.

— Тобто замість справедливості — шоу з винними, які красиво плачуть?

Тереза Коль на каналі відповіла:

— Або зручними винними, яких принесуть у жертву, щоб врятувати систему.

Лівія прочитала список учасників.

— Савр включений як головний свідок.

Міра додала:

— І як головний грішник.

Рая скривилася.

— О, класика. Вони знімають маску з одного верховного тлумача, кидають його натовпу, усі кричать, храми міняють логотип і продовжують приймати пожертви за страх.