Серія 13. Зрада у святковій формі

Імперія вміла святкувати навіть тоді, коли святкувати було нічого.

Це був один із її найстійкіших талантів, майже рівний умінню створювати комісії після катастроф, називати голод “перехідним ресурсним дискомфортом” і ставити золоті арки там, де нормальна цивілізація поставила б лікарню. Аврелійська імперія могла втратити флотський стрій, трон, мертвого імператора як політичний інструмент, половину сенатської репутації, контроль над палацом і моральне право говорити слово “стабільність” без нервового сміху з нижніх секторів — але все одно знаходила час для церемоній.

Особливо для церемоній.

Бо церемонія — це коли руїни прикривають прапорами, злочини — музикою, а люди в красивій формі стають настільки рівними в строю, що здається: вони й думати перестали симетрично.

Після відкриття другої помилки Архіву — “Флот, який навчили не чути криків” — у темному секторі утворився дивний, небезпечний, майже непристойно живий табір кораблів. Флотські крейсери, цивільні конвої, колоніальні шатли, станційні баржі, медичні судна, кораблі Вільних Станцій, кілька обережних дипломатичних платформ і навіть окремі безпрапорні судна висіли навколо Архіву останніх помилок, як натовп біля дверей будинку, де нарешті хтось почав читати заповіт небіжчика, якого всі боялися за життя.

Архів не поспішав.

Він відкрив першу помилку — корону, яку не треба було кувати.
Він відкрив другу — флот, який навчили не чути криків.
Тепер чекав третьої: колоній, яким продали терпіння.

І саме це було страшніше за все попереднє.

Бо корона була символом. Флот — інструментом. А колонії — людьми, які занадто довго платили за чужі символи й чужі інструменти власним повітрям, водою, дітьми, нервами, тілом і тим проклятим словом “ще”.

Ще трохи потерпіть.
Ще один квартал поставок.
Ще одна комісія.
Ще один тимчасовий податок.
Ще один ремонт фільтрів наступного циклу.
Ще одна обіцянка після свят.
Ще один парад на честь стабільності, поки в куполах тече дах, а лікарі обирають, кому дістанеться кисень.

Архів мав відкрити не один злочин.
Він мав відкрити систему, яка навчила цілі світи називати виживання терпінням.

І саме тому старі доми, торгові конгломерати, храмові союзи й залишки мережі Кайна раптом вирішили, що перед третьою пам’яттю потрібне свято.

Офіційна назва звучала так:

День єдності свідків перед колоніальним відкриттям.

Рая Морн, почувши це, довго дивилася на екран, а потім сказала:

— Якщо назва довша за здоровий глузд, значить, хтось уже ховає ніж у салаті.

Селена Кайр підняла голову з-під двигунної панелі “Непристойної надії”.

— Салату не буде. У святкових пайках імперії зелень завжди була декоративною брехнею.

Міра Сальвейн, яка стояла біля навігаційного столу, в темному дипломатичному костюмі з тонкими срібними застібками, перечитувала програму свята.

— Тут не салат. Тут “символічна трапеза взаємної витримки”.

Селена висунулася повністю.

— Взаємної чого?

— Витримки.

— Тобто вони збираються годувати колоністів стравою на честь того, що колоністи довго не вмирали?

Рая підняла кухоль кави.

— Мені подобається, як ти стискаєш імперську ідіотію до розміру удару ключем.

Селена повернулася до панелі.

— Це не талант. Це захисний рефлекс.

Лівія Аврелія стояла біля контейнера з короною, що мовчала в захисному полі. Після протоколу “Імператор не відповідає” корона перестала шукати носія, але її присутність усе ще дратувала всіх, хто мав хоча б мінімальний досвід життя під чимось важким і золотим.

— Хто запропонував свято? — спитала Лівія.

Еліра Вальд переглянула файли.

— Формально — Тимчасовий комітет міжсекторної довіри.

Вальд, який був на каналі з тронного ядра палацу, закрив очі.

— О ні.

Тереза Коль поруч із ним повернулася до екрана.

— Ти знаєш цю назву?

— Я колись створив шаблон для таких назв. Якщо в комітеті є слова “довіра”, “єдність”, “тимчасовий” і “міжсекторний”, то або вже сталася зрада, або вона чекає на затвердження бюджету.

Адріан Аврелій підійшов ближче.

— Хто входить у комітет?

Еліра вивела список.

— Представники дому Вейл, дому Орвіс…

Нікол Орвіс, який саме розкладав медичні комплекти біля дверей, підняв голову.

— Перепрошую?

— Не твоя лінія. Старший кузен.

— Звісно. У нашій родині завжди є старший кузен, готовий зіпсувати день швидше за погоду.

— Також торговий Конгломерат Саріона, храмовий союз Оріона, залишки дипломатичного офісу Сальвейнів…

Міра не моргнула.

Рая подивилася на неї.

— Ваші знову?

— Частина моїх. Частина вже не мої. Частина ніколи не була моєю, просто мала спільне прізвище й доступ до родових столових приборів.

— У вашій родині столові прибори, мабуть, проходять як зброя.

— Тільки на неформальних вечерях.

Селена буркнула:

— Я більше ніколи не сяду з аристократами за стіл без сканера.

Еліра продовжила:

— І флотська церемоніальна група.

Ровен, який був на окремому каналі з “Серафічної Волі”, насупився.

— Я не давав дозволу на флотську церемоніальну групу.

Іра Сен поруч із ним швидко перевірила реєстр.

— Це стара структура. Парадно-ритуальний корпус “Аврора”. Формально вони підкоряються департаменту флотських традицій, не бойовому командуванню.

Рая повільно повернулася до Лівії.

— Флот має департамент традицій?

Вальд відповів:

— Імперія мала департаменти для всього. Колись існував навіть департамент контролю якості офіційного смутку.

Селена тихо сказала:

— Я вже не питаю, чому ви впали. Я питаю, чому так довго трималися.

Лівія дивилася на програму свята.

Там усе було красиво.

Занадто красиво.

Урочисте прибуття колоніальних делегацій.
Почесний коридор флотських кораблів.
Святкова форма для всіх офіційних представників.
Символічне передання “свічки терпіння”.
Спільна промова спадкоємців, колоній і флоту.
Молитва за жертви, сформульована так, що жертви звучали майже як природне явище.
Потім — відкриття третьої пам’яті Архіву.