Серія 11. Імператор не відповідає

У старих імперських підручниках писали, що Архів останніх помилок був легендою.

У палацових архівах — що його не існувало.

У сенатських протоколах — що будь-які згадки про нього є “дезінформаційною провокацією антидержавних романтиків”.

У флотських чорних журналах — що три кораблі зникли під час “навігаційної аномалії в темному секторі”, а питання родичів екіпажу слід було “відкладати до стабілізації емоційного фону”.

У колоніях про Архів говорили простіше: десь є місце, де імперія сховала не злочини, а причини злочинів. Не накази катів, а перші рішення тих, хто одного дня подивився на живих людей і вирішив, що корона — зручніша за совість.

Тепер “Непристойна надія” летіла саме туди.

Корабель ішов через темний сектор за зовнішнім кільцем Аврелії-Прайм, де зорі здавалися старими проколами в чорному полотні. Навколо не було звичних навігаційних маяків, торгових трас, прикордонних дронів чи рекламних голограм із усміхненими обличчями, які пропонували кредити на евакуацію. Тут космос мовчав по-справжньому. Не дипломатично. Не траурно. Не так, як мовчали сенатори після викриття власних рахунків. Це була тиша місця, яке давно вирішило: хто шукає правду, той сам винен.

На центральному столі кают-компанії стояв контейнер із короною Авреліїв.

Корона не сяяла.

Вона чекала.

Це було значно гірше.

Селена Кайр сиділа навпроти контейнера з гайковим ключем у руках і дивилася на нього так, ніби корона могла в будь-який момент самовільно залізти комусь на голову, подати заявку на бюджет і наказати колоніям потерпіти ще пів століття.

— Якщо вона поворухнеться, — сказала Селена, — я її прикручу до столу.

Адріан, який стояв біля стіни й переглядав флотські зведення, не відриваючи очей відповів:

— Вона не жива.

— Це ви казали і про імператора. Потім він заговорив із саркофага.

Лівія стояла біля вікна. У відбитті скла її темна сукня з бойовими розривами й золотими застібками виглядала не як придворне вбрання, а як уламок старої ночі, який навчився тримати пістолет. Вона дивилася в темряву попереду й думала, що батько нарешті не отримав корону вдруге. Це мало б бути перемогою. Але після всього, що сталося, перемоги в їхньому житті виглядали як короткі паузи між способами померти з кращим формулюванням.

— Вона не рухається, — сказала Лівія. — Вона слухає.

Селена скривилася.

— Чудово. Родинна прикраса з характером шпигуна.

Рая Морн сиділа в пілотському кріслі, закинувши ногу на нижню панель, за що Селена вже тричі погрожувала їй технічним насильством. Перед Раєю миготіла мапа темного сектора, але мапа була не стільки мапою, скільки образливою плямою з написом “можливо, не помрете тут”. Корабель плив майже наосліп, орієнтуючись за сигналом архівного маяка, флотським коридором Ровена й інтуїцією Раї, яка неодноразово доводила, що може провести судно туди, куди нормальні люди не сунули б навіть погляд.

Поруч із нею стояла Міра Сальвейн.

Після подій на похоронній баржі вона була тихішою, ніж зазвичай. Перстень-ключ дому Сальвейн лежав у неї в кишені, наче холодний уламок старої родини. Ренара взяли під охорону чорної гвардії, але Міра знала: її дядько навіть без свободи залишав після себе стільки отруєних ходів, що ними можна було б обплести цілу дипломатичну станцію й назвати це культурною спадщиною.

Рая кинула на неї погляд.

— Ви знову мовчите так, ніби пишете в голові три листи, два вироки й одну дуже небезпечну обіцянку.

— Лише два листи, — відповіла Міра.

— Я втішена.

— Не треба. Один із них вам.

Рая підняла брову.

— Люблю, коли погрози стають особистими.

Міра нахилилася ближче. Її голос став тихішим.

— Це не погроза.

— Тоді ще небезпечніше.

Їхні погляди зустрілися. Корабель ледь здригнувся, і Міра майже торкнулася плечем Раї. Не відступила. Рая теж. У цьому було щось надто живе для корабля, який летів до архіву системних помилок імперії. Надто тепле для корони на столі. Надто недоречне — а тому майже необхідне.

Еліра Вальд відкашлялася.

— Якщо ви закінчили нагрівати повітря біля навігації, у нас новий сигнал.

— Це не нагрівання, — сказала Рая.

Селена не піднімаючи очей буркнула:

— Це повторюваний тактичний перегрів. Ми вже класифікували.

Нікол Орвіс, який саме намагався переконати одного з евакуйованих котів не спати на медичному сканері, додав:

— Я б сказав, це стабільний дипломатичний ризик.

Міра подивилася на всіх дуже спокійно.

— Приємно, що команда така уважна до міжособистісної безпеки.

Рая всміхнулася.

— Ви почервоніли?

— Ні.

— Точно?

— У мене аристократична підготовка. Ми червоніємо внутрішньо й передаємо це в спадковий фонд.

Селена підняла руку.

— Архів. Темний сектор. Корона. Можлива смерть. Просто нагадую тим, у кого гормони обігнали навігацію.

Еліра вивела сигнал на центральний екран.

У повітрі з’явилася тривимірна проєкція: темний вузол попереду розкривався, як око. Не станція. Не планета. Не корабель. Щось між усім цим. Архів останніх помилок висів у просторі без видимого корпусу, складений із чорних геометричних плит, напівпрозорих кілець, старих металевих фрагментів, уламків супутників і світлових ліній, які сходилися в центрі, де пульсувала біла точка.

Він не виглядав побудованим.

Він виглядав зібраним із речей, які імперія намагалася забути.

— Це архів? — спитав Адріан.

Еліра повільно кивнула.

— Так. І він старший за сучасну імперську систему щонайменше на п’ятсот років.

Селена нахилилася ближче.

— Тобто він бачив початок корони.

— Можливо, він його записав.

Контейнер із короною тихо загув.

Селена миттєво вдарила по столу гайковим ключем.

— Я попереджала.

Лівія поклала руку на контейнер.

— Почекай.