Серія 10. Корона для небіжчика

У нормальній державі смерть імператора означала б кінець його правління.

В Аврелійській імперії це було лише питанням юридичної інтерпретації.

За шістсот років династія створила стільки протоколів, підпротоколів, ритуалів, винятків, винятків із винятків і аварійних монархічних викрутасів, що навіть смерть не могла спокійно виконувати свою роботу. Її змушували чекати в приймальні, заповнювати форму біологічного завершення, отримувати печатку від тронного архіву, проходити перевірку спадкового контуру й прослуховувати урочисту промову про стабільність.

Імператор Даміан IX був мертвий уже кілька днів.

Офіційно — “біологічно завершений”.

Неофіційно — “нарешті замовк, але залишив стільки файлів, що краще б говорив далі”.

Його тіло не поховали. Це теж було нормально для імперії, яка вміла затримувати навіть очевидне. Тіло перебувало на похоронній орбітальній баржі “Вічний покій-7”, що саме по собі звучало як поганий жарт, бо перші шість барж із такою назвою або згоріли, або були продані як церемоніальний метал, або стали приватними яхтами сенаторів, які не бачили нічого дивного в тому, щоб пити шампанське там, де колись лежали державні небіжчики.

“Вічний покій-7” висів у тіні палацу Авреліїв, між золотою орбітою столиці й темним сектором, куди тепер вели сигнали Архіву останніх помилок. Баржа була схожа на величезну чорну лілію з кришталевими пелюстками. У центрі — похоронна каплиця нульової гравітації, де тіло імператора зберігали в прозорому саркофазі під полем повільного часу. Навколо — свічки без полум’я, хор без співаків, аромати без живих квітів, охорона без віри й дорогий траур, що мав переконати всесвіт: навіть смерть Авреліїв коштує більше, ніж життя колоністів.

Корона лежала поруч із тілом.

Не на голові.

Поки що.

І саме це “поки що” стало причиною нової катастрофи.

Після переговорів на “Лілії Семи Світів”, де дипломатів попросили здати ножі, але вони все одно принесли половину арсеналу старої цивілізації у вигляді аксесуарів, експедиція до Архіву останніх помилок мала вирушити протягом шести годин. Потрібні були три ключі: кров дипломатії, пам’ять корони, свідчення колонії.

Кров дипломатії уже пролилася. Посол Торгового Конгломерату Саріона лежав у холодильній капсулі, а його колеги з сумною швидкістю встигли подати претензію щодо компенсації за “втрату переговорного активу”. Вальд, почувши це, сказав, що навіть він не додумався б назвати мертвого дипломата активом у перші десять хвилин після вбивства.

Свідчення колонії погодилися дати публічно: делегації Беллони, Тарсіса, Еридану й кількох менших станцій мали записати спільний протокол, щоб ніхто не перетворив колонії на декорацію для нової корони.

Залишалася пам’ять корони.

І тут почалося найгірше: усі раптом згадали, що корона Авреліїв була не просто шматком золота з камінням, а старим нейроархівним ключем, у якому зберігалися фрагменти спадкових рішень, протоколи трону, останні волі імператорів, відбитки регентських рад і стільки юридичної отрути, що її не можна було носити без спеціального поля.

Корона могла відкрити Архів останніх помилок.

А ще могла запустити протокол “Мертва спадковість”.

Цей протокол створили після смерті імператриці Селіани II, коли її син, донька, брат, коханець, адмірал флоту й один особливо амбітний папуга одночасно оголосили себе законними спадкоємцями. Тоді придворні юристи придумали геніальний вихід: якщо жоден живий претендент не може бути підтверджений, корону можна тимчасово покласти на тіло померлого правителя, і він посмертно “продовжує” владу через Регентську раду пам’яті.

Простіше кажучи: якщо живі надто незручні, імперія може офіційно правити небіжчиком.

Селена Кайр, почувши це, довго мовчала.

Потім сказала:

— Я знала, що монархія дурна, але не думала, що вона буквально некромантська бухгалтерія.

Адріан, який стояв поруч у тронному ядрі, потер перенісся.

— Формально це не некромантія.

— Формально — це у вас така хвороба. Ви називаєте дурість довшими словами, і вона думає, що стала законом.

Лівія не сперечалася. Вона дивилася на голограму похоронної баржі. Її обличчя було спокійним, але в очах сидів той самий холод, який з’являвся щоразу, коли стара імперія витягала з кишені ще один спосіб перетворити людей на додаток до символу.

— Хто хоче коронувати Даміана? — спитала вона.

Еліра Вальд відповіла з архівного пульта:

— Офіційно — ніхто. Неофіційно — дім Сальвейн, частина храмового союзу, кілька сенаторів, два банки й, можливо, залишки мережі Кайна.

Рая Морн, яка сиділа на краю технічної панелі й крутила в пальцях повернений вибуховий ґудзик, підняла брову.

— Навіть Кайн? Він же в клітці.

— У Кайна в клітці тільки тіло, — сказала Міра Сальвейн. — Його страхи й контракти ходять швидше за більшість дипломатів.

Міра стояла біля Лівії. Після подій на “Лілії” вона виглядала бездоганно зібраною, що для тих, хто вже навчився її читати, означало: всередині буря, але буря в дорогій упаковці. Її дядько, герцог Ренар Сальвейн, покинув переговори до підписання відкритої експедиції. Тепер його канали спливали біля похоронної баржі.

Рая подивилася на неї.

— Ваш дядько хоче посадити корону на труп?

— Так.

— Родинні свята у вас, мабуть, неймовірні.

Міра сухо відповіла:

— Зазвичай без трупів за столом. Але, як бачите, дім розвивається.

Вальд, який залишався в тронному ядрі після всіх попередніх криз і вже виглядав як людина, котра офіційно втратила здатність дивуватися, переглянув старі протоколи.

— Якщо корона активує Мертву спадковість, Регентська рада пам’яті отримає тимчасовий контроль над палацом, частиною флотських наказів, фінансовими архівами й доступом до спадкової системи. Живі спадкоємці стають “незавершеними претендентами”. Селена, Лівія й Адріан будуть відсунуті, поки рада “перевірятиме” архіви.