Серія 7. Палац із тріщинами

Палац Авреліїв тріснув не одразу.

Імперії взагалі рідко тріскають чесно. Вони довго скриплять у законах, просідають у бюджетах, пліснявіють у міністерських кабінетах, хворіють у коридорах, де всі шепочуть і ніхто не сміє сказати вголос, що стеля давно тримається на брехні, лаку й страху. А потім одного дня з’являється перша видима тріщина, і всі поводяться так, ніби це несподіванка, хоча покоління слуг уже ставили під неї відра.

Перша тріщина в палаці Авреліїв пішла через портретну галерею.

Вона розрізала золотий орнамент на стіні, перетнула обличчя імператора Даміана IV, пройшла крізь напис про його “мудру податкову реформу”, яку в колоніях називали “роком без хліба”, і зупинилася на мармуровій підлозі, прямо біля чобота чорного гвардійця.

Гвардієць подивився вниз.

Потім угору.

Потім сказав дуже тихо:

— Це погано.

Поруч прибиральна дронниця Н-41, яка за останні години встигла стати символом технічного спротиву й найменш балакучою легендою революції, просканувала тріщину й видала службовий сигнал:

СТРУКТУРНЕ ПОШКОДЖЕННЯ.
РЕКОМЕНДАЦІЯ: НЕ ВДАВАТИ, ЩО ВСЕ ДОБРЕ.

Це була перша абсолютно чесна рекомендація, яку палацова система видала за останні шістсот років.

Новина про тріщини розійшлася швидше, ніж офіційні накази. Вона пішла службовими каналами, коридорами, кухнями, медичними пунктами, барикадами, архівними проходами й тими маленькими людськими маршрутами, які влада ніколи не враховувала, бо вважала, що інформація рухається тільки через затверджені канали.

У Золотому коридорі, де ще годину тому слуги, архіваріуси, гвардійці й кухарі відкрили тронне ядро, люди раптом затихли.

Не від страху перед легіонами.

Не від поваги до трону.

Від того глибокого, тваринного відчуття, яке приходить, коли будинок, у якому ти жив, працював, ненавидів, любив, брехав і виживав, раптом починає відповідати тобі не наказами, а звуком каменю, що ламається.

Палац стогнав.

Спершу тихо. Потім глибше. Десь у південному крилі обвалився шматок декоративної арки. У Західній галереї розсипалася кришталева люстра, яка пережила три династичні шлюби, один невдалий переворот і двісті сімдесят чотири тости за “вічність престолу”. У бальному куполі на склі з’явилася павутинка тріщин, наче космос вирішив постукати й запитати, чи не час винести сміття.

У тронному ядрі Лівія Аврелія стояла перед чорним кристалом і слухала аварійні сигнали.

На голографічній мапі палацу золоті контури будівлі повільно заповнювалися червоними лініями пошкоджень. Кожна лінія була не просто технічною проблемою. Кожна була нагадуванням: палац будували як символ вічності, але обслуговували як державний проєкт — тобто дорого, пафосно й із постійним перенесенням ремонту на наступну епоху.

— Реакторне ядро нестабільне, — сказала Тереза Коль, старша редакторка, яка тепер керувала палацовими системами значно чесніше, ніж колись редагувала імперські заяви. — Кайн увійшов у нижній контур. Він від’єднав три стабілізатори й намагається активувати протокол примусового очищення.

— Переклади з імператорської на людську, — сказав Адріан.

Він стояв поруч із Лівією, у своєму подерто-білому мундирі, що вже мав більше спільного з бойовим щоденником, ніж з парадним образом. Його меч висів при боці, волосся було скуйовджене, на щоці — сажа. Принц, якого не визнав трон, дедалі менше нагадував людину, створену для портретів, і дедалі більше — того, кому доведеться відповідати за реальність.

Вальд, тримаючись за перев’язану руку, сухо відповів замість Терези:

— Генерал Кайн вирішив: якщо палац більше не слухається його, він зробить із нього дуже дорогий феєрверк.

Марта-кухарка, яка стояла біля входу з ящиком медикаментів і ножем для сиру, похмуро глянула на стелю.

— А людей усередині він теж вважає декоративними елементами?

— У його світогляді це залежить від посади, — сказав Вальд. — Деяких — так. Деяких — витратними матеріалами. Деяких — помилкою в коридорі.

Лівія не відривала погляду від мапи.

— Скільки людей у палаці?

Тереза швидко переглянула дані.

— Підтверджено — понад сорок дві тисячі. Слуги, гвардія, поранені, медики, архіваріуси, частина сенаторських делегацій, заблоковані легіонери, діти персоналу, евакуаційні групи з нижніх секторів, яких впустили через кухонні ходи.

Адріан тихо вилаявся.

— Чому їх так багато?

Марта різко відповіла:

— Бо палац завжди жер людей, ваша високосте. Просто раніше ви бачили тільки тих, хто подавав десерт.

Адріан прийняв удар мовчки.

Ще недавно він би образився. Тепер тільки кивнув.

— Значить, виводимо їх.

Астра Вей, командорка чорної гвардії, стояла біля входу до ядра. Її чорна броня відбивала світло аварійних сигналів, а обличчя лишалося суворим, наче вона особисто погрожувала паніці дисциплінарним стягненням.

— Евакуаційні тунелі частково заблоковані, — сказала вона. — Легіони Кайна замінували два нижні виходи. Безпрапорні кораблі атакують зовнішні щити. Флот Ровена тримає орбіту, але не зможе довго прикривати палац, якщо реактор почне каскадний розігрів.

— Час? — спитала Лівія.

Тереза подивилася на цифри.

— До критичного рівня — сорок сім хвилин. До першого внутрішнього обвалу — можливо, менше.

Вальд сів на край технічної панелі й усміхнувся так, ніби хтось нарешті офіційно затвердив абсурд.

— Сорок сім хвилин. Чудово. Імперія шістсот років будувала свою вічність, а тепер у нас часу менше, ніж на нормальну вечерю в сенаті.

— У сенаті вечері занадто довгі, — сказала Еліана Грейн.

Сенаторка стояла трохи осторонь. Після балу вона вже не носила маски, і без неї виглядала ще небезпечніше. Її чорна сукня була порвана на рукаві, на щоці — подряпина, але постава лишалася такою, ніби навіть катастрофа має просити дозволу, перш ніж зіпсувати їй силует.