Серія 4. Бал перед крахом

Бал не скасували.

Це було перше справжнє безумство дня, хоча конкуренція була серйозна: імператор помер і залишив після себе архів злочинів, трон відмовився визнавати спадкоємця, генерал Кайн захопив Раду стабілізації, флот розколовся на три види паніки, міністр офіційної правди публічно зрадив власну професію, а на Вейл-Орбіті донька міністра втекла від легіонів у компанії контрабандистки, герцогині та сенаторського сина з ушкодженими ребрами й новонародженою совістю.

Та попри все це, Імперський бал жалоби й єдності, запланований ще за життя Даміана IX, залишився в календарі.

Бо якщо імперія щось і вміла краще за масові репресії, то це не скасовувати прийоми.

У департаменті церемоній пояснили це в офіційному внутрішньому документі так:

“У зв’язку з завершенням біологічної присутності його імператорської величності, бал набуває додаткового траурно-консолідаційного значення”.

Простіше кажучи: старий помер, усі ненавидять усіх, тому настав ідеальний час для музики, шовку, отрути й ввічливих розмов біля шампанського.

Зала Семи Орбіт сяяла так яскраво, ніби намагалася засліпити історію.

Її побудували над найвищою вежею палацу Авреліїв, під прозорим куполом, крізь який було видно столицю, орбіту, палаючі уламки фрегатів і флотські лінії, що повільно переставлялися над планетою, мов ножі на великому обідньому столі. Підлога з чорного дзеркального мармуру відбивала зорі, колони з білого каменю були оповиті золотими лозами, а між ними плавали антигравітаційні люстри, у яких світло горіло всередині кришталевих сфер, схожих на маленькі слухняні сонця.

На стінах висіли портрети імператорів. Даміан IX уже був серед них, хоча тіло ще не встигли офіційно поховати. Художники працювали швидко. Смерть монарха завжди створювала термінові вакансії для талановитих пристосуванців.

Новий портрет показував покійного імператора в золотій броні, з рукою на серці, очима в майбутнє і таким шляхетним виразом обличчя, наче він ніколи не підписував накази, від яких гинули колонії. Під портретом стояли чорні квіти, дві гвардійські свічки й маленька срібна табличка:

ВІЧНИЙ У ПАМ’ЯТІ ІМПЕРІЇ.

Хтось із нижчого персоналу вже встиг прошепотіти: “На жаль, архів теж має пам’ять”.

Цього працівника поки не знайшли. Імперія дуже страждала від кадрової неефективності під час власного падіння.

Бал мав початися о двадцятій нуль-нуль за столичним часом. На вхідних арках гостей зустрічали слуги в чорному й золотому. Вони роздавали маски: траурні, елегантні, оздоблені тонкими срібними лініями. Маски мали символізувати “єдність перед обличчям втрати”. Насправді вони дуже зручно приховували вирази тих, хто вже підраховував, чиї активи можна буде забрати після наступної хвилі арештів.

Першими прибули сенатори.

Вони входили невеликими групами, як старі хижаки, що домовилися тимчасово не кусатися на очах у камер. Сенаторка Еліана Грейн була в чорній сукні, густо розшитій золотими зернами — символ її дому, який контролював харчові колонії й умів перетворювати голод на політичну дисципліну. Її сиве волосся було зібране високо, губи темні, очі холодні. Вона виглядала так, ніби смерть імператора не здивувала її, а просто змусила змінити порядок зустрічей.

Сенатор Орвіс-старший ішов поруч, у темно-синьому мундирі, із родовим знаком паливних коридорів на грудях. Його син Нікол утік із архівом, що робило Орвіса одночасно підозрілим, корисним і дуже роздратованим. Він тримав келих так міцно, ніби той був горлом власного нащадка.

— Ваша родина сьогодні популярна, — сказала Еліана, не дивлячись на нього.

— Популярність — це коли тебе запрошують на вечері, — відповів Орвіс. — Коли тебе шукають легіони Кайна, це вже інший жанр.

— Ваш син викрав архів.

— Мій син завжди мав слабкість до драматичних помилок.

— Це спадкове?

Орвіс кинув на неї погляд.

— Обережніше, Еліано. У нашому віці спадковість — болюча тема.

Вона усміхнулася краєм губ.

— У цій імперії все болюче, якщо копнути досить глибоко.

За ними прибули дипломати, банкіри, командири приватних флотилій, представники колоніальних адміністрацій, кілька верховних священиків Єдиного Порядку, які виглядали ображеними через те, що архів імператора викрив не лише політиків, а й храми, бо святість в імперії теж мала бухгалтерію.

Останнім із великих гостей увійшов генерал Вард Кайн.

І музика на мить змінилася.

Не зупинилася — це було б занадто чесно. Просто струнні перейшли на нижчу тональність, барабани стали повільнішими, а танцювальна мелодія раптом набула ритму похоронного маршу, який намагається вдавати вальс.

Кайн був у чорній парадній формі внутрішніх легіонів. Без зайвого золота. Лише тонка червона лінія на комірі, знак надзвичайної влади, і невеликий срібний орел на грудях. Він не носив маски. Можливо, тому що його обличчя й так було достатньо схоже на державний вирок.

За ним ішли офіцери Ради стабілізації. Вони розташувалися біля виходів, балконів і комунікаційних вузлів. Формально — для безпеки гостей. Фактично — щоб ніхто не переплутав світський захід із свободою пересування.

Еліана Грейн підійшла до генерала з келихом.

— Генерале. Чудово, що ви знайшли час для танців, попри крах держави.

— Бал важливий для стабільності, — відповів Кайн.

— Звісно. Нічого так не заспокоює народ, як вигляд еліти, яка кружляє над його головами під час комендантської години.

— Народ бачить силу традиції.

— Народ бачить, що шампанське в палаці не закінчилося.

Кайн спокійно взяв келих із підноса.

— Це теж форма сили.

Еліана оцінила його поглядом.

— Ви хочете використати бал для оголошення?

— Я хочу використати бал для порядку.

— У вашому виконанні ці слова підозріло часто закінчуються кров’ю.

— Кров — це безлад, який вийшов із тіла. Моє завдання — не допустити безладу.