Серія 1. Імперія кашлянула кров’ю

Імперія Авреліїв прокинулася того ранку з урочистим гімном, двадцятьма сімома салютами над столицею і дрібною технічною проблемою: її серце вперше за шістсот років офіційно зупинилося на три секунди.

Звісно, у палацовому бюлетені це назвали «короткочасним символічним затемненням центральної системи». У Міністерстві стабільності сказали, що все під контролем. У Сенаті заявили, що імперія міцна, мов титанова плита. На державних каналах запустили святковий ролик, де діти з різних колоній махали золотими прапорцями й співали про вічність престолу.

А в цей самий момент на двадцять третьому поверсі Головного імперського шпиталю лікарі стояли навколо прозорої капсули з тілом імператора Даміана IX і мовчали так напружено, ніби мовчання мало юридичну силу.

Імператор лежав під білим світлом діагностичних кілець. Його груди ще піднімалися, але кожен подих звучав як стара шлюзова система, яку давно треба було списати, але вона мала титул, герб і власний штат підлабузників. Обличчя його величності було сірим, губи — синюватими, пальці — прозорими, наче влада нарешті висмоктала з нього все людське й залишила тільки політичну оболонку.

На екрані над капсулою миготів напис:

СЕРЦЕВИЙ РИТМ НЕСТАБІЛЬНИЙ.
КРОВООБІГ: КРИТИЧНИЙ.
СТАТУС: ТЕХНІЧНО ЖИВИЙ.

— Приберіть слово «критичний», — сухо сказав міністр останніх відмовок Серафим Вальд, не дивлячись на лікарів. — Воно нервує ринки.

— Ваша світлосте, це медичний протокол, — відповів головний лікар.

— Імператорський організм не має права підпорядковуватися звичайному медичному протоколу. Він підпорядковується державній доцільності.

Лікар подивився на нього так, як дивляться на людину, яка наказує зорі не вибухати, бо завтра прийом послів.

— Державна доцільність не покращує насичення крові киснем.

— Ви просто не вмієте нею користуватися, — відповів Вальд.

Біля дальньої стіни стояла принцеса Лівія Аврелія, друга донька імператора, офіційно — «зоряна троянда династії», неофіційно — єдина людина у палаці, яка ще не продала душу за посаду, бо, за чутками, душі в палаці давно оподатковувалися. На ній була темна сукня з рідкого шовку, яка виблискувала синім відтінком, ніби нічний космос вирішив бути пристойним лише частково. Вона тримала руки схрещеними на грудях і дивилася на батька без сліз.

Сльози в Авреліїв вважалися приватною слабкістю. Їх дозволяли лише на офіційних портретах мучеників, та й то після затвердження композиції.

— Він помирає? — тихо спитала Лівія.

Ніхто не відповів одразу.

У палаці відповідь «так» завжди спочатку проходила через юристів, цензорів, астрологів, службу безпеки й департамент церемоніального оптимізму.

— Його величність переживає період біологічної невизначеності, — сказав Вальд.

— Тобто помирає.

— Принцесо, формулювання важливі.

— Ні, Серафиме. Важливі серце, легені, кров і факт, що половина імперії чекає, коли йому нарешті стане достатньо погано, щоб почати різати іншу половину.

Міністр посміхнувся тонко, без радості.

— Ви завжди мали талант до поезії.

— А ви — до похоронної бухгалтерії.

У капсулі імператор раптом сіпнувся. Його пальці стисли край білої тканини, горло хрипнуло, і з куточка рота потекла темна крапля крові. Вона була майже чорна під стерильним світлом.

Усі застигли.

Імперія, яка століттями ковтала планети, колонії, повстання, конституції, договори й людську гідність, тепер кашлянула кров’ю через рот старого чоловіка.

І це було непристойно чесно.

— Запис знищити, — швидко сказав Вальд.

— Тут немає запису, — відповів лікар.

— Є завжди.

За склом медичного крила, на горизонті планети Аврелія-Прайм, сходило штучне сонце. Його запускали щодня о шостій нуль-нуль, бо справжнє світило системи давно закрили енергетичними щитами, щоб столиця мала «контрольований світанок». Імперія навіть ранок перетворила на адміністративну процедуру.

Над містом піднімалися золоті шпилі палацу, сенатські куполи, храми Єдиного Порядку, башти банків і гігантські голограми імператорського обличчя. На нижніх рівнях столиці в цей самий час прокидалися люди, які не мали золотих шпилів, контрольованих світанків і права голосу, зате мали борги, податки на повітря, три робочі зміни й прекрасну перспективу померти за імперію, яку вони бачили тільки на плакатах.

На центральній площі вже готувалися до Дня Вічної Єдності — щорічного свята, під час якого імперія нагадувала підданим, що вони щасливі, навіть якщо не відчувають цього через брак патріотичної дисципліни.

Роботи розвішували прапори. Дрони розпилювали аромат дорогих квітів, щоб площа не пахла каналізацією нижніх секторів. Хори дітей репетирували гімн. Солдати Імперської гвардії стояли рівними рядами в чорній броні з золотими шоломами, схожі на дорогі труни з ногами.

А під землею, у тунелях старого метро, хтось уже малював на стіні червоною фарбою:

ІМПЕРІЯ НЕ ВІЧНА. ВОНА ПРОСТО ДОВГО ВМИРАЛА.

Першим цей напис побачив двірник-андроїд серії Н-41. Він просканував гасло, три секунди думав, чи вважати його сміттям, потім акуратно об’їхав і прибрав тільки пил поруч. Навіть дешеві прибиральні машини іноді мали смак.

Флагман «Серафічна Воля» висів на орбіті столиці, як залізний бог, який занадто давно повірив у власну рекламу. Його корпус завдовжки сімнадцять кілометрів сяяв чорним металом, вздовж бортів горіли золоті емблеми Авреліїв, а головні гармати були спрямовані в порожнечу з такою впевненістю, наче вакуум уже визнав себе винним.

На командному містку адмірал Кассіан Ровен слухав палацовий канал і не моргав.

Офіційне повідомлення повторювали кожні десять хвилин:

— Його імператорська величність Даміан IX перебуває в стані глибокої медитативної регенерації. Династія сильна. Престол непорушний. Флот відданий. Народ єдиний.

Кассіан вимкнув звук.