Серія 3. Курорт із видом на смерть

Всесвіт умів створювати речі, перед якими людина відчувала себе маленькою.

Наднові.

Чорні діри.

Народження зірок.

Зіткнення галактик.

Планети, що падали одна на одну.

Людство, зі свого боку, мало унікальний талант дивитися на все це й ставити поруч бар.

Саме так виник «Елізіум».

Офіційно він називався Орбітальний курортний комплекс преміум-класу «Елізіум: останній горизонт».

Неофіційно — найдорожче місце в секторі, де можна було випити коктейль, дивлячись, як помирає світ.

«Аврора-17» вийшла зі стрибка за шістдесят дев’ять годин до катастрофи.

Перед кораблем висіла Нереїда.

Блакитна планета.

Океани вкривали дев’яносто відсотків її поверхні. Над екватором простягалися сріблясті хмари, полярні області світилися зеленими сяйвами, а маленькі архіпелаги нагадували темні коштовності на синьому шовку.

Нереїда була прекрасною.

І приреченою.

За пів мільйона кілометрів від неї рухалася Атропос — мандрівна планетарна маса розміром із невеликий супутник.

Три століття тому її захопила гравітація Нереїди.

Тепер орбіта остаточно деградувала.

Через трохи менше ніж три доби Атропос мала врізатися в океанічну планету зі швидкістю понад сорок кілометрів на секунду.

Зупинити це було неможливо.

Змінити траєкторію — теж.

Нереїда не мала розумного населення, тому після евакуації кількох наукових станцій систему оголосили закритою.

Через дев’ять місяців тут з’явився курорт.

Бо якщо смерть планети неможливо запобігти, хтось обов’язково вирішить продати місця в першому ряду.

— Сто двадцять одна тисяча чотириста туристів, — повідомив Оракул.

Лея Арден сиділа в командирському кріслі й дивилася на голографічний буклет.

— Повтори.

— Сто двадцять одна тисяча чотириста двадцять сім.

— На станції, розташованій біля планети, в яку через три дні вріжеться супутник.

— Так.

Ром Дейн підняв палець.

— Формально Атропос — не супутник.

— Роме.

— Мовчу.

Оракул продовжив:

— Персонал — сімнадцять тисяч дев’ятсот одинадцять осіб.

Міра Велл повільно повернула голову.

— Тобто майже сто сорок тисяч людей.

— Сто тридцять дев’ять тисяч триста тридцять вісім.

Саїд Морено свиснув.

— Сподіваюся, у них хороша евакуаційна система.

Оракул зробив ту саму коротку паузу, після якої екіпаж уже навчився чекати неприємностей.

— Рекламні матеріали стверджують, що вона «бездоганна».

Лея глянула на стелю.

— А реальність?

— Я ще не маю доступу до внутрішньої мережі.

— Тобто погана.

— Це статистично передчасний висновок.

— Після Каліпси й Аркадії?

— Тоді це статистично обґрунтований песимізм.

Ром збільшив зображення курорту.

«Елізіум» був гігантською орбітальною конструкцією у формі півмісяця.

П’ять житлових кілець.

Три готельні башти.

Парки під прозорими куполами.

Басейни з нульовою гравітацією.

Ресторани.

Казино.

Театри.

Оглядова галерея довжиною дванадцять кілометрів.

І величезний золотий напис уздовж зовнішнього корпусу:

«СМЕРТЬ ЩЕ НІКОЛИ НЕ БУЛА ТАКОЮ КРАСИВОЮ».

Лея заплющила очі.

— Я хочу додому.

Ром усміхнувся.

— А де він?

— Саме тому я хочу туди.

На головному екрані з’явилася реклама.

Красивий чоловік і красива жінка лежали в прозорому басейні, за яким займала пів неба Нереїда.

Голос диктора говорив:

— Подаруйте собі те, чого не можна повторити! Лише один раз! Лише одна планета! Лише один фінальний удар!

Жінка в рекламі підняла келих.

— «Елізіум». Бо деякі заходи сонця бувають останніми.

Ром задумливо сказав:

— Гарна реклама.

Лея подивилася на нього.

— Тобі соромно?

— Трохи.

— Недостатньо.

Еліс Каан закрила буклет.

— Я отримала оновлені астрономічні дані.

— Катастрофа природна? — запитала Лея.

— Так.

— Жодних резонаторів?

— Жодних.

— Ніхто не штовхнув Атропос у планету?

— Ні. Тут усе чесно.

Саїд усміхнувся.

— Нарешті природний апокаліпсис.

Лея подивилася на нього.

— Ніколи більше не кажи ці слова так радісно.

1. П’ЯТИЗІРКОВИЙ КІНЕЦЬ СВІТУ

«Аврору-17» зустріли як знаменитостей.

Щойно корабель пристикувався, оркестр заграв урочистий марш.

Зі стелі посипалися пелюстки.

Навколо стояли репортери.

Туристи фотографували.

Один чоловік попросив Лею підписати футболку:

«Я ПЕРЕЖИВ КАЛІПСУ-9».

— Ви там були? — запитала Лея.

— Ні.

— Тоді чому футболка?

— Лімітована серія.

Лея поставила підпис.

Потім додала:

«Більше не купуй таких футболок».

Їх зустріла гідеса.

Їй було близько тридцяти.

Темна шкіра, коротке сріблясте волосся, очі кольору бурштину й білий формений костюм, створений кимось, хто мав дуже специфічне розуміння терміна «службовий одяг».

Коротка куртка.

Вузькі штани.

Золотистий пояс.

На шиї — значок у формі маленької планети, що вибухає.

— Капітанка Арден?

— Так.

— Ная Восс. Старша гідеса комплексу.

Вона потиснула Леї руку.

Потім глянула на Рома.

Той усміхнувся.

Ная глянула на Саїда.

Саїд усміхнувся.

Ром подивився на Саїда.

— Серйозно?

— Що?

— Я перший побачив.

— Вона не двигун.

Ная підняла брову.

— Я стою тут.