Серія 28. Двигун надії зламався

Двадцять восьма серія починається з урочистого запуску.

Це вже було підозріло.

Після Останнього шлюзу, після падіння примусового Каталогу, після першої зустрічі з катастрофологічної грамотності на станції “Післямова”, колонії вирішили зробити те, що людство робить завжди, коли дивом не вмирає: побудувати щось велике, красиве, дороге, символічне і потенційно небезпечне.

Назвали це Двигуном Надії.

За офіційним описом, Двигун Надії мав стати не зброєю, не реактором, не маяком влади, а спільним енергетично-комунікаційним вузлом для Мережі відкритих попереджень. Він мав живити канали між колоніями, підтримувати автономні архіви присутності, рятувальні маршрути, медичні обміни, аварійні лінії, а також трансляції Морок-8, які всі формально засуджували, але чомусь слухали першими.

За неофіційним описом Рома Дейна, це був “великий блискучий генератор колективного самозаспокоєння, побудований людьми, які після тридцяти катастроф вирішили, що символічна назва точно не створить нових проблем”.

Двигун висів у відкритому космосі між трьома старими колоніальними маршрутами. Не станція, не корабель, не супутник — радше величезна світла конструкція з кілець, дзеркал, плазмових ниток і білих вітрил. У центрі обертався прозорий реактор, наповнений м’яким золотим сяйвом. Він нагадував маленьке сонце, яке хтось вирішив посадити в скляну клітку й назвати доказом, що тепер усе буде добре.

На головному екрані “Аврори-17” транслювали церемонію запуску.

Лея Арден стояла на містку, склавши руки за спиною. Поруч — Еліс Каан, у білому медичному костюмі з тонкими зеленими лініями, які Ром називав “форма лікарки, що може врятувати тебе або морально розібрати на складові, залежно від пульсу”.

Міра Велл сиділа за зв’язком і тримала відкритими десятки каналів колоній. Саїд Морено стежив за траєкторіями кораблів навколо Двигуна. Каел Арден сидів у медичному кріслі з ковдрою на плечах і виразом людини, яка вже бачила, як надія стає пасткою, тому не довіряє навіть святковому освітленню. Ром був у машинному відділенні, але трансляцію дивився — хоча й називав це “технічним спостереженням за майбутнім провалом”.

На екрані представниця Землі говорила урочисто:

— Сьогодні ми запускаємо не просто енергетичний вузол. Ми запускаємо доказ того, що після Каталогу людство здатне будувати разом…

Ром одразу вийшов на канал:

— О ні. “Будувати разом”. Перша фраза перед тим, як хтось забуде поставити аварійний клапан.

Міра:

— Клапан там є.

— Один?

— Чотири.

— Уже краще. Але символічна промова все одно перевантажує контур реальності.

Еліс глянула на Лею.

— Ти теж напружена.

— Я не люблю, коли надію роблять інженерним об’єктом.

Каел тихо:

— Надія в інженерії — це коли болт тримається після третього прокляття Рома.

Ром:

— Це не надія. Це професійна магія.

На екрані представник Нереї додав:

— Двигун не належить жодній колонії. Він не має центрального власника. Кожна спільнота може підключатися за згодою. Кожна може від’єднатися.

Міра кивнула.

— Це добре.

Ром:

— Добре — це коли воно працює після запуску. До запуску все добре, навіть погані шлюби й експериментальні реактори.

Потім Морок-8 включив свій канал просто під час офіційної промови.

На екрані з’явився усміхнений чоловік із чашкою супу:

— Якщо Двигун Надії вибухне, просимо уламки направляти в наш сектор. Ми давно хотіли модернізувати площу перед адміністрацією.

Земний канал намагався заглушити його. Міра не дала.

— Нехай буде. Це стабілізує пафос.

Лея майже всміхнулася.

Церемонія продовжилась. Біля Двигуна Надії зібралися кораблі Офіра, Нереї, Землі, Морок-8, Ліри-2, кілька станцій Мережі відкритих попереджень. Кожен мав дати невеликий енергетичний імпульс. Не як плата. Не як підпорядкування. Як участь.

Так принаймні було написано в протоколі.

А потім Двигун Надії запустився.

На секунду космос став золотим.

Світло розійшлося кільцями, торкнулося корпусів кораблів, відбилося в ілюмінаторах “Аврори”, пройшло по панелях, по обличчях, по руках. У медблоці біокапсула м’яко засяяла, і безіменна істота всередині підняла долоню до скла. На ньому з’явилася маленька золота зірка — її третій власний слід після Останнього шлюзу.

На містку всі замовкли.

Навіть Ром.

Три секунди було красиво.

На четвертій секунді Двигун Надії зламався.

Спершу він не вибухнув.

Це було дрібне розчарування для Морок-8 і велике полегшення для всіх інших.

Замість вибуху центральне золоте світло сіпнулося, ніби маленьке сонце раптом кашлянуло. Потім одне з кілець Двигуна зупинилося. Друге почало обертатися в протилежний бік. Третє засвітилося білим, надто білим, як лікарняна лампа над дуже поганим діагнозом.

На каналах почалася паніка.

— Енергетичний дисбаланс!
— Вузол не приймає від’єднання!
— Морок-8, припиніть надсилати супові меми в аварійний канал!
— Це не мем, це культурна підтримка!
— У нас просідає живлення архіву!
— Хто має центральний доступ?
— Центрального доступу немає!
— Чому немає центрального доступу?!
— Бо ми всі погодилися, що він небезпечний!
— Зараз він був би дуже зручний!

Ром сказав так тихо, що всі на містку почули:

— Ось вона. Перша спокуса після Каталогу: повернути центральну кнопку, коли розподілена свобода починає диміти.

Лея вже стояла біля центральної панелі.

— Оракуле, статус.

— Двигун Надії не вибухає. Але він створює петлю взаємного підживлення. Кожен підключений вузол намагається стабілізувати інші, отримує від них панічні корекції, повертає посилений сигнал. Система почала живитися страхом втратити надію.