Серія 17. Кисень закінчується красиво

Сімнадцята серія починається з прекрасного краєвиду, що одразу мало насторожити всіх, хто прожив у цьому сезоні довше трьох серій.

“Аврора-17” входить у Зону безіменних.

Зовні немає звичного чорного космосу. Немає зірок, немає пилу, немає далеких маяків, немає навіть того холодного фону Всесвіту, який зазвичай нагадує: “Так, ти маленький, але принаймні не сам у цій порожнечі”. Тут порожнеча виглядає не темною, а молочною. Наче хтось розлив світло й забув додати джерело.

Простір навколо корабля переливається блідими відтінками срібла, перламутру, м’якого золота й холодного блакитного. У далині пливуть структури, схожі на кристалічні хмари або застиглі хвилі. Вони не відбивають світло — вони ніби пам’ятають, що світло колись існувало.

На містку всі мовчать.

Навіть Ром Дейн мовчить цілих дев’ять секунд.

Потім не витримує:

— Ну звісно. Якщо місце виглядає як весільна завіса мертвої галактики, значить, тут точно щось хоче нас обійняти до смерті.

Міра Велл сидить за зв’язком. Її екрани порожні.

— Немає каналів. Немає маяків. Немає фонового шуму. Навіть Каталог мовчить.

Саїд Морено перевіряє курс, але навігаційна карта поводиться дивно. Вона не показує координати. Вона показує порожні поля, де замість точок простору з’являються сірі плями, ніби система соромиться визнати, що не знає, де перебуває.

— Ми в зоні без стабільної ідентифікації, — каже Саїд. — Простір не приймає назви об’єктів. Курс є, але не фіксується.

— Чудово, — бурмоче Ром. — Навіть координати тут мають кризу особистості.

Лея Арден стоїть біля центральної панелі. Після “Ранкової зірки” вона виглядає спокійнішою, але це не той спокій, який приходить після відпочинку. Це спокій людини, яка нарешті зрозуміла: боятися можна, втомлюватися можна, хотіти ранку можна, але Всесвіт усе одно має погану звичку дзвонити в двері без попередження.

Поруч із нею стоїть Еліс Каан. Їхні руки не торкаються, але дистанція між ними вже не службова. Вона стала вибором. Непомітним, тихим, упертим. Екіпаж це бачить і робить вигляд, що не бачить. Крім Каела. Каел робить вигляд, що страждає.

Каел Арден сидить у медичному кріслі біля бокового екрана, загорнутий у тонку термоковдру, яку Еліс назвала “медично необхідною”, а він — “похоронною модою для тих, хто ще дихає”.

— Зона безіменних, — каже він. — Місце, де Каталог ще не знає, яке питання поставити.

— Це добре? — питає Міра.

Каел криво усміхається.

— У нашому житті “Каталог розгублений” означає не “ми в безпеці”, а “він зараз зробить щось творче”.

У медблоці, під посиленим захистом, дихає біокапсула. Істота без імені, створена Радою як носій нової відповіді, відмовилася бути чужим першим ім’ям, пережила страх Землі, надію “Ранкової зірки” і тепер лежить у тихому золотому світлі, наче маленький світанок, який усі навколо дуже стараються не використовувати як символ.

Оракул виводить її показники.

— Біокапсула стабільна. Нейронні нитки реагують на середовище Зони безіменних. Вона не тривожиться.

Еліс нахмурюється.

— Занадто спокійна?

— Ні. Вперше її стан можна описати як природний.

На містку стає тихо.

Лея дивиться на екран медблоку.

— Вона тут удома?

Каел повільно відповідає:

— Або це перше місце, яке не вимагає від неї бути кимось.

І саме тоді “Аврора-17” починає втрачати кисень.

Спершу це виглядає як дрібна технічна помилка.

Один датчик у нижньому секторі показує падіння рівня кисню на пів відсотка. Ром лається, каже, що датчик старий, як перше розчарування людства, і обіцяє “поговорити з ним по-дорослому”. За хвилину падає ще один показник. Потім ще один.

Оракул спокійно повідомляє:

— Загальний рівень кисню на борту знижується. Темп втрати: 0,8 відсотка на хвилину.

Міра повільно повертається.

— Це багато?

Ром уже не жартує.

— Це дуже багато.

Еліс дивиться на медичну панель.

— Витік?

Ром відповідає з машинного відділення:

— Немає розгерметизації. Немає пробоїн. Немає витоку. Кисень просто… зникає.

Саїд перевіряє системи життєзабезпечення.

— Резервні балони активні, але тиск у них теж падає.

— Як це можливо? — питає Міра.

Оракул відповідає:

— Невідомо. Молекулярний аналіз показує: кисень не виходить із корабля. Він втрачає статус доступного газу.

Ром мовчить дві секунди.

— Повтори, будь ласка, щоб я міг зненавидіти це точніше.

— Кисень залишається фізично присутнім, але системи й органічні організми перестають розпізнавати його як придатний для дихання.

Еліс підходить до Леї.

— Це не технічна аварія. Це когнітивно-фізичне редагування.

Каел тихо каже:

— Зона безіменних не приймає назви. Кисень перестає бути киснем.

Ром кричить із машинного відділення:

— Я відмовляюся працювати у Всесвіті, де навіть повітря потребує самоідентифікації!

Міра дивиться на свої показники.

— Скільки часу?

Оракул відповідає:

— До критичного стану екіпажу: сорок дві хвилини. До втрати свідомості в ослаблених пацієнтів: менше двадцяти.

Еліс одразу дивиться на Каела.

— Медблок, негайно.

Каел піднімає руки.

— Я навіть не сперечаюся. Це має показати, наскільки все погано.

Лея відкриває загальний канал корабля.

— Увага всім. Зберігайте рух мінімальним. Усі неосновні групи — до медичних і житлових секторів. Діти, поранені, врятовані з “Ранкової зірки” — під контроль Еліс. Ром, шукай технічну причину. Оракул, аналізуй просторову. Міра, спробуй викликати зовнішній сигнал. Саїд, тримай курс.

Міра сухо каже:

— Куди тримати? Тут простір не визнає, що він простір.