Серія 12. Вантаж, який дихає

Дванадцята серія починається з того, що “Аврора-17” іде до центрального архіву Колоніальної ради, несучи на борту забагато врятованих, забагато таємниць і одну річ, яку ніхто не пам’ятає, щоб завантажував.

Після рятувальної місії на “Тихому протоколі” корабель виглядає як притулок, польовий шпиталь, військовий доказ і музей поганих рішень одночасно. У коридорах лежать поранені офіцери Ради, цивільні техніки, врятовані з буферних капсул, кілька дітей, яких Арбітр майже встиг перетворити на “статистично допустимі втрати”, і люди, які ще вчора вважали “Аврору” зараженим судном, а сьогодні п’ють її медичний бульйон і намагаються не дивитися в очі екіпажу.

На містку горить нова ціль:

Центральний архів Ради.
Первинний реєстр.
Перше ім’я.

Якщо Каталог дістанеться до первинного реєстру, він отримає першу відповідь людства на свій сигнал. Не уривки. Не відмови. Не саркастичні попередження, розбиті на пил і людську впертість. А оригінал. Першу мить, коли хтось із людей сказав безодні: ось ми, ось наші імена, ось наші координати, ось наша вічна дурна готовність відчиняти двері, за якими хтось шепоче офіційним тоном.

Лея Арден стоїть біля тактичної карти. Вона не спала майже дві доби, і це вже видно навіть тим, хто не має медичної освіти. Її чорна форма з золотими лініями вкрита подряпинами, пилом і слідами чужої крові. Вона виглядає так, ніби намагається командувати не кораблем, а власним тілом, яке дедалі частіше голосує за падіння на підлогу.

Еліс Каан це бачить. Звісно, бачить. Еліс бачить усе: підвищений тиск, затримку реакції, мікроскопічне тремтіння пальців, погано приховану втому, дурну героїчність і ту особливу арденівську манеру триматися рівно, коли нормальна людина вже лежала б у капсулі, обіймаючи подушку й проклинаючи космос.

— Після цього маневру ти спиш, — каже Еліс.

Лея не відриває погляду від карти.

— Після архіву.

— Ні. Після цього маневру.

— Еліс.

— Лея.

На містку одразу стає тихіше. Міра Велл робить вигляд, що страшенно зайнята зв’язком. Саїд Морено раптом виявляє неймовірний інтерес до навігаційної сітки. Оракул мовчить, що в його випадку можна вважати формою делікатності або технічним страхом перед Еліс.

З машинного відділення чути голос Рома Дейна:

— Я не хочу втручатися в медично-романтичний конфлікт, але реактор теж хоче спати. Можемо скласти графік спільного вигорання.

— Роме, — каже Еліс, — якщо реактор впаде від виснаження, я не зможу його лікувати.

— Він образився. Але, чесно, я теж.

На медичному моніторі біля тактичної панелі з’являються показники Каела Ардена. Він живий, але це слово для нього останнім часом стало приблизним. Після підключення до Арбітра на “Тихому протоколі” його нервова система знову почала ловити відлуння Серця Нереї, Каталогу й чогось старішого. Еліс назвала це “нейроінформаційним перевантаженням”. Каел назвав це “похміллям після семи років у планетарному мозку”. Обидва формулювання були точними, просто одне звучало як медицина, а друге — як його характер.

Лея дивиться на карту центрального архіву Ради.

— Скільки до стрибка?

Саїд відповідає:

— Вісім хвилин. Але є проблема.

Міра тихо сміється.

— О, новинка.

Саїд збільшує зображення на екрані.

— Після евакуації з “Тихого протоколу” у вантажному відсіку з’явився контейнер без реєстрації. Його немає в списку врятованих, у вантажному маніфесті чи в записах шатла.

Ром одразу втручається:

— Перепрошую, що значить “з’явився”? Вантажі не з’являються. Вони або завантажуються, або їх хтось приносить, або вони демонічні. І я дуже не хочу третій варіант, бо в мене вже є один такий у резюме.

Оракул виводить дані:

— Об’єкт розташований у вантажному відсіку Б-3. Розміри: два метри сорок сантиметрів завдовжки, один метр двадцять завширшки. Матеріал невідомий. Температура внутрішня. Біосигнатура нестабільна.

Еліс піднімає голову.

— Біосигнатура?

Оракул робить паузу.

— Так. Об’єкт дихає.

На містку стає тихо.

Міра дуже повільно повертається.

— Вантаж. Який. Дихає.

Ром у каналі каже:

— Я офіційно йду в відставку. Передайте кактусу, що він головний інженер.

Лея вже йде до дверей.

Еліс одразу за нею.

— Я з тобою.

— Це може бути пастка.

— Саме тому я з тобою.

Міра бурмоче:

— Вони тепер навіть у пастки ходять парою. Прогрес стосунків.

Вантажний відсік Б-3 розташований у нижній частині корабля, поруч із тим самим сектором, де раніше зберігався фрагмент Каталогу. Ром після тих подій поставив там стільки блокаторів, механічних замків, аварійних полів і табличок “НЕ ЧІПАТИ, НАВІТЬ ЯКЩО ПРОСИТЬ ГОЛОСОМ РОДИЧА”, що відсік нагадував не склад, а храм інженерної параної.

Тепер посеред нього стоїть новий контейнер.

Він не металевий. Не кам’яний. Не схожий на жоден матеріал Ради чи Нереї. Його поверхня темно-сіра, матова, з тонкими золотими прожилками, які повільно рухаються під оболонкою, наче вени. Контейнер не гуде. Не блимає. Не шепоче.

Він дихає.

Ледь помітно підіймається й опускається.

Еліс сканує його з відстані.

— Усередині є органічна маса. Або щось, що дуже добре імітує органіку.

Ром, який прийшов у відсік із інструментами, плазмовим різаком і кактусом у магнітному тримачі, дивиться на контейнер із ненавистю.

— Я просив Всесвіт про нормальний день. Не хороший. Не веселий. Просто нормальний. І що він мені дав? Дихаючу труну.

Лея обходить контейнер.

— Позначки?

— Немає, — каже Оракул через локальний динамік. — Але на мікрорівні поверхня містить повторюваний патерн.