Серія 6. Привіт із мертвої зони

Шоста серія починається з того, що “Аврора-17” тікає з Нереї-4 так тихо, як тільки може тікати пошкоджений корабель, за яким полює бойове орбітальне кільце, заражена колонія і древній архів катастроф із комплексом божественної бухгалтерії.

Планета лишається позаду — прекрасна, світла, мирна на вигляд. Саме так зазвичай виглядають місця, де вже сталося щось невиправне: занадто чисто, занадто спокійно, занадто фотогенічно для трагедії. На нічному боці Нереї міста блимають синхронно, мов нервова система, підключена до чужого серця. Десь унизу мільйони людей продовжують жити без болю, без сумнівів, без зайвої ваги душі. І це, як з’ясувалося, зовсім не милість. Це рабство в гарній упаковці.

У медблоці спить Томі, хлопчик-напівлегкий, якого вони витягли з поверхні разом із губернатором Арамом Воссом. Його мозок досі чує Серце Нереї, хоч “Аврора” вже піднялася на орбіту. Він сіпається уві сні, шепоче уривки чужих фраз, а іноді тихо просить маму не ставати “легкою”. Докторка Еліс Каан сидить біля нього вже другу годину, перевіряючи нейроблокатори, температуру, реакцію зіниць і власну здатність не розвалитися від люті.

На сусідній кушетці лежить Восс. Він живий, але виснажений. Після центру тиші його нервова система нагадує стару проводку після пожежі: ще проводить сигнал, але краще не вмикати люстру, бо може вибухнути вся квартира. Восс тримається на сарказмі, знеболювальних і впертій політичній ненависті до Теренса Валла.

— Докторко, — хрипко каже він, — якщо я помру, скажіть моєму уряду, що я розчарований.

Еліс не піднімає очей від сканера.

— Ваш уряд уже намагався випрати вам особистість. Думаю, розчарування взаємне.

— Приємно знати, що дипломатія жива.

— Ні. Просто ще не всі отруїлися.

На містку Лея Арден дивиться на тактичний екран. Її форма після висадки на Нерею забруднена пилом, на рукаві тонка подряпина, а в очах — та ж сама напруга, що й після повідомлення Каела. Вона вже не просто капітанка корабля. Вона сестра людини, яку сім років вважала мертвою. Людини, яку Рада використала як живий інтерфейс до Серця Нереї. Людини, яка тепер, можливо, утримує цілу планету від остаточного перетворення на акуратно організований вулик.

Міра Велл сидить на зв’язку. Перед нею миготять перехоплені канали Нереї, орбітального кільця, патрулів і бойових платформ.

— Погані новини, — каже вона.

Саїд Морено навіть не обертається від навігації.

— У нас є інші?

— Ні, але ці свіжі. Нерея змінила патрульну схему. Вони не женуться за нами напряму.

Лея нахмурюється.

— Чому?

Міра збільшує карту. На екрані з’являється темна ділянка простору за зовнішнім супутником Нереї. Старі карти позначають її як мертву зону — ділянку, де зникають навігаційні сигнали, розпадаються ретрансляторні пакети й навіть автоматичні маяки поводяться так, ніби згадали про право на мовчання.

— Вони відрізають нам усі маршрути, крім цього, — каже Міра. — Мертва зона за супутником Лісса. Старі колоніальні карти радять туди не літати.

Ром Дейн із машинного відділення одразу втручається:

— Старі колоніальні карти також радили не пити охолоджувальну рідину й не цілуватися біля відкритого реактора. І знаєте що? Можливо, старі карти мали життєвий досвід.

Оракул спокійно додає:

— Мертва зона відома нестабільними електромагнітними аномаліями, провалами зв’язку та зникненням щонайменше шести кораблів за останні сімдесят років.

— Лише шести? — питає Міра. — О, майже курорт.

Саїд прокручує карту.

— Якщо підемо в мертву зону, бойове кільце втратить пряме наведення. Але ми теж втратимо частину сенсорів і зв’язок із поверхнею.

Лея дивиться на Нерею на екрані.

— А якщо не підемо?

Оракул відповідає:

— Через сімнадцять хвилин нас перехоплять два фрегати. Через двадцять три — орбітальна платформа отримає чистий кут для пострілу. Через двадцять чотири — ймовірність нашого існування стане теоретичною.

Ром зітхає.

— Обожнюю, коли штучний інтелект називає мою смерть філософською категорією.

Лея приймає рішення.

— Курс у мертву зону. Мінімальна активність передавачів. Жодних відкритих каналів. Міра, слухати пасивно. Саїд, ручна навігація. Ром, тримай двигуни тихими.

— Тихими? — перепитує Ром. — Капітанко, наші двигуни після всього пережитого звучать як старий пес, якого змусили співати гімн. Але спробую.

Мертва зона зустрічає їх не темрявою.

Світлом.

Коли “Аврора-17” входить у сектор за Ліссою, простір навколо корабля наповнюється сріблястими спалахами. Вони рухаються повільно, мов медузи в чорному океані. Електромагнітні хмари переливаються блакитним, рожевим і золотим, а між ними дрейфують уламки старих супутників, метеоритний пил і фрагменти кораблів, які колись теж вирішили: “Ну, може, цього разу все буде нормально”.

Ніколи не буває нормально.

На містку гасне частина датчиків. Голографічна карта починає розпадатися на вертикальні лінії. Саїд переходить на аварійний планшет і ручні обчислення.

— Основні сенсори сліпнуть, — каже він. — Бачу тільки близькі об’єкти.

Міра прикладає руку до навушника.

— Зв’язок із Нереєю зник. З орбітою теж. Але… я щось ловлю.

Лея повертається.

— Що?

— Не Нерея. Не Каталог. Старий сигнал. Дуже старий. Формат першої хвилі.

Ром у каналі майже стогне:

— О ні. Не кажіть мені, що мертва зона теж має сімейні архіви. Я не витримаю ще однієї історичної могили з Wi-Fi.

Міра виводить аудіо на ізольований канал.

Спершу чути шум. Потім тріск. Потім голос.

— …якщо хтось чує… це транспорт “Оріон-6”… ми застрягли в зоні… світло говорить із мертвими… не відповідайте… вони приходять у знайомих голосах…