Серія 5. Колонія без інструкції з виживання

П’ята серія починається з того, що Нерея-4 нарешті перестає виглядати красивою здалеку.

З орбіти вона ще тримає фасад: бірюзові океани, сріблясті хмари, м’яке сяйво міст на нічному боці, бойове кільце навколо планети, яке можна було б назвати величним, якби воно не було заряджене й не цілилося в усе живе з неприємною акуратністю. Але щойно камера опускається нижче — до атмосфери, крізь хмари, до столиці колонії Ейдолон, — краса починає тріскатися.

Місто чисте. Надто чисте. Вулиці без сміття, без криків, без випадкових натовпів. Транспорт рухається ідеальними лініями. Люди переходять дороги синхронно, говорять тихо, усміхаються однаково. На площах немає паніки, немає бунтів, немає солдатів, які б розганяли протестувальників. І саме це виглядає найгірше.

Катастрофа на Нереї-4 не вибухнула. Вона навела порядок.

А порядок, як уже встиг зрозуміти екіпаж “Аврори-17”, іноді є просто смертю, яка навчилася користуватися серветкою.

На нижній орбіті корабель ховається в тіні планети. Його корпус пошкоджений, сенсори частково сліпі, вантажний контейнер із фрагментом Каталогу заблокований, але вже не здається мертвим. Він не стукає, не світиться, не шепоче голосами загиблих. Просто мовчить.

Ром Дейн ненавидить це мовчання.

У машинному відділенні він стоїть перед монітором вантажного відсіку, тримаючи чашку кави, яка давно охолола, і дивиться на контейнер так, ніби той винен йому гроші, вибачення і нормальну зміну без космічних жахів.

Поруч на магнітній підставці стоїть його кактус. Після всіх попередніх катастроф він виглядає настільки живучим, що Ром уже подумки записав його до старшого офіцерського складу.

— Якщо ця коробка почне співати, — каже Ром кактусу, — ти йдеш першим. У тебе шипи. У мене лише емоційне виснаження.

На містку в цей час збирається головна група.

Лея Арден стоїть біля тактичної карти Нереї-4. На ній позначені три ключові точки: центр тиші, де тримають губернатора; Серце Нереї, підземний вузол гармонізації; і старий технічний сектор, через який ще можна потрапити вниз, не ввімкнувши всі сирени планети. Біля столиці сходить світанок. До фінального циклу гармонізації лишається менше шести годин.

Еліс Каан перевіряє медичні пакети й нейроблокатори. Її обличчя спокійне, але руки рухаються трохи швидше, ніж зазвичай. Вона знає: на поверхні їх чекають не просто вороги. Там люди, яких не можна просто вбити. Люди, яких треба врятувати від системи, яка, можливо, зробила їх спокійнішими, зручнішими, функціональнішими. А функціональність без волі — це не життя, а добре організований морг.

Міра Велл сидить на зв’язку й готує фальшиві адміністративні коди, які вони вкрали з “Астреї”.

— У нас є тимчасове вікно, — каже вона. — Якщо все спрацює, планетарні сканери сприймуть шатл як санітарний транспорт із центру тиші. Якщо не спрацює, вони сприймуть нас як прекрасну мішень із самовпевненістю.

Саїд Морено прокладає маршрут входу в атмосферу.

— Атмосферні коридори частково під контролем Серця. Нам доведеться йти через бурю над північним океаном, потім знизитися над старими терраформаційними шахтами.

— Звучить небезпечно, — каже Еліс.

— Це найкращий варіант.

— Я не сказала, що здивована.

Оракул вмикається з характерною беземоційною ввічливістю:

— Ймовірність успішного проникнення на поверхню — тридцять дев’ять відсотків.

Міра повертається до динаміка.

— А ймовірність, що ти колись скажеш щось приємне?

— За поточними умовами — нижча.

— Принаймні чесний.

Лея дивиться на карту. Вона мовчить надто довго. Усі розуміють чому.

На Нереї може бути її брат Каел. Живий. Частково живий. Використаний як інтерфейс до Серця. Людина, яка сім років була офіційним привидом, а тепер стала ключем до планетарного кошмару. Це могло бути правдою. Могло бути пасткою. Могло бути обома варіантами, бо Каталог, на відміну від людей, не мав проблем із багатозадачністю.

Еліс підходить ближче до Леї.

— Ти не йдеш туди сама.

— Я й не планувала.

— Ти планувала виглядати так, ніби могла б.

— Це частина командного стилю.

— Твій командний стиль іноді схожий на передсмертну записку в гарному мундирі.

Лея нарешті дивиться на неї. На мить між ними знову виникає те саме електричне “майже”: майже дотик, майже усмішка, майже поцілунок, якому заважають війна, Каталог, екіпаж і здоровий глузд. Останній, щоправда, давно не був головним учасником їхніх рішень.

— Якщо я почну втрачати контроль, — каже Лея тихо, — зупини мене.

Еліс не жартує.

— Я зупиню.

— Навіть якщо…

— Особливо якщо.

Це звучить не як обіцянка лікарки. Це звучить як обіцянка людини, яка боїться втратити іншу людину, але боїться втратити її саму в собі ще більше.

Міра, не обертаючись, каже:

— Я все чую. І просто нагадую: у нас тут орбітальна диктатура, жива машина катастроф і шість годин до планетарного промивання мізків. Тож флірт стискаємо до польового формату.

Еліс зітхає.

— Колись я знайду місце, де ніхто не коментує моє особисте життя під час апокаліпсису.

Ром у каналі додає:

— Це місце називається “уява”. Там, кажуть, дешевша оренда.

Шатл входить в атмосферу Нереї-4 під видом медичного транспорту.

Зовні — буря. Хмари б’ють по корпусу електричними хвилями, блискавки розривають небо, атмосферна плазма стікає по щитах блакитними язиками. Усередині — Лея, Еліс, Саїд і маленький сервісний дрон Лілія, який знову чомусь везе на таці кактусову міні-розсаду й дві чашки кави. Ром наполіг, що це “оперативна моральна підтримка”. Усі розуміли, що він просто не хотів лишати дрона на кораблі біля контейнера.

Саїд керує вручну, бо автоматичні системи підозріло часто намагаються запропонувати маршрут прямо до планетарної оборони.