Серія 3. Перша помилка людства

Третя серія починається не з вибуху, не з крику і навіть не з чергового нахабного повідомлення Каталогу. Вона починається з мертвого флоту.

“Аврора-17” дрейфує серед уламків кораблів першої колоніальної хвилі, які офіційно зникли понад двісті років тому. У старих підручниках їх згадували коротко, майже сором’язливо: “технічні втрати періоду ранньої експансії”. У музеях біля їхніх моделей діти їли синтетичну солодку вату, батьки робили фото, а екскурсоводи казали, що людство дорого заплатило за шлях до зірок. Зазвичай у таких фразах слово “дорого” означає, що ніхто не хоче називати точну кількість трупів.

Тепер ці кораблі були перед ними.

Не як історія. Не як пам’ятник. Як пастка, яка терпляче чекала, поки сучасні дурні прилетять перевірити, чому старі дурні померли.

За панорамним вікном містка зависали десятки силуетів: старі транспортники, дослідницькі модулі, розбиті колоніальні баржі, військові супровідники з прорізаними бортами. Усе це плавало в тихому сяйві рожево-блакитної туманності, так красиво, що хотілося негайно заборонити Всесвіту мати естетику. Бо якщо кінець світу виглядає так добре, хтось обов’язково захоче продати на нього квитки.

У центрі поля уламків висів корабель, який “Аврора-17” упізнала першим.

“Геліос-3”.

Саме з нього походив запис дослідниці Ілони Вейр, жінки, яка в першій серії попереджала: не відкривайте Каталог, не відповідайте на сигнал, не наближайтеся до об’єкта. Вона говорила це з таким виглядом, із яким люди зазвичай кажуть найважливіші речі вже після того, як усі варіанти порятунку було героїчно зіпсовано.

На борту “Аврори” стояла тиша.

Після втечі з білого кільця Каталогу екіпаж не мав права почуватися живим. Вони були пошкоджені, виснажені, частково заражені чужою системою, з заблокованим стрибковим приводом, із закритим контейнером у вантажному відсіку, який іноді світився так, наче всередині хтось згадував про них із ніжністю маніяка. Але технічно вони ще дихали.

А технічно — це улюблене слово людей, які вже програли, але ще не готові підписати акт прийому-передачі катастрофи.

На головному екрані корабля миготів статус:

ЕКІПАЖ: ТИМЧАСОВО ЖИВИЙ.

Після кількох секунд статус змінився:

ЕКІПАЖ: ТИМЧАСОВО ЖИВИЙ. ОЦІНКА ТРИВАЄ.

Інженер Ром Дейн, який саме лагодив аварійний живильний блок у машинному відділенні, побачив цей напис на локальному екрані й глухо засміявся.

— Обожнюю, коли стародавня космічна потвора поводиться як менеджер середньої ланки. “Оцінка триває”. Наступним буде “вашу смерть передано відповідальному спеціалісту”.

Його кактус стояв поруч у новому магнітному тримачі. Після двох польотів у невагомості, падіння з полиці та знайомства з аварійною гравітацією рослина виглядала краще за більшість екіпажу. Ром уже почав підозрювати, що кактус має власний план виживання і просто не ділиться.

На містку Лея Арден стояла перед екраном, дивлячись на “Геліос-3”. Її чорна форма була зім’ята після аварійної втечі, на плечі лишилася тонка подряпина, а під очима залягли тіні. Проте вона трималася рівно. Капітанки, як і статуї, існують для того, щоб усі навколо могли вдавати: якщо головна фігура не впала, то споруда ще стоїть.

Поруч була Еліс Каан, корабельна лікарка. Вона тримала планшет із медичними даними, але дивилася не на нього. Вона дивилася на Лею. Точніше, вдавала, що дивиться на екран за її плечем, але робила це так погано, що навіть Оракул міг би занести факт у поведінкову статистику. Між ними після другої серії залишилася напруга, яку Каталог уже встиг назвати “ризиком високого рівня”. Що було дуже грубо з його боку, хоча й не зовсім неправдиво.

Біля зв’язку Міра Велл прокручувала старі аварійні частоти кораблів першої хвилі.

— Слухаю поле уламків. Поки що маємо двадцять сім мертвих кораблів, один підозріло цілий, нуль нормальних пояснень і приблизно чотири тисячі причин розвернутися.

Навігатор Саїд Морено сидів за аварійною панеллю, бо основна навігація досі намагалася будувати курси, які вели то в серце Каталогу, то в смерть, то в серце Каталогу через смерть. Він працював на старому автономному планшеті, наче древній моряк із компасом, тільки компас часом намагався натякнути, що пекло — теж напрямок.

— “Геліос-3” на відстані одинадцяти тисяч кілометрів, — сказав Саїд. — Корпус частково цілий. Є слабка енергетична сигнатура. Не реактор. Щось менше.

— Чорна скринька? — спитала Лея.

— Можливо. Або приманка. У нас сьогодні всі речі мають два режими: “небезпечно” і “небезпечно, але цікаво”.

Міра повернулася до них.

— Я ловлю повторюваний пакет з “Геліоса”. Він дуже слабкий, але структура не схожа на Каталог. Це людський формат. Старий. Може бути записом експедиції.

На містку стало ще тихіше.

Лея не відводила погляду від корабля.

— Відтворити?

Міра похитала головою.

— Не рекомендую підключати його до основної системи. Після всього, що сталося, навіть тостер краще перевіряти на наявність метафізичного зла.

— Запиши на ізольований носій. Без автоматичного декодування.

— Уже роблю.

Оракул увімкнувся без запиту.

— Капітанко, аналіз ситуації свідчить, що обстеження “Геліоса-3” може надати інформацію про походження Каталогу, його первинне відкриття та причини зникнення кораблів першої колоніальної хвилі.

— І рівень ризику? — спитала Лея.

— Високий.

— Конкретніше.

— Образливо високий.

Ром у каналі пирхнув:

— Я давно казав, що в цього бляшаного пророка є талант до поезії.

Лея зробила вдих.

— Потрібна абордажна група. Малий склад. Без прямого з’єднання з кораблем. Лише фізичний запис, ручні канали, автономне живлення.

Еліс одразу сказала: