Серія 2. Екіпаж тимчасово живий

Друга серія починається з тиші, яка на космічному кораблі завжди означає дві речі: або все нарешті працює, або всі системи вже настільки зламані, що навіть сирени соромляться кричати.

“Аврора-17” висить у білому кільці невідомого світла. Корабель не рухається. Його двигуни живі, реактор працює, навігація намагається удавати компетентність, але простір навколо корабля поводиться так, ніби хтось поставив його на паузу. За панорамним склом містка — величезний мертвий об’єкт із першої серії: уламок станції, корабля або чужого жарту над людською самовпевненістю. Його серцевина світиться холодним блакитним вогнем, ніби всередині нього хтось дуже старий повільно відкриває око.

На екранах досі горить останнє повідомлення Каталогу:

МАТЕРІАЛ: ЛЮДСТВО.
ПОЧАТИ КАТАЛОГ КАТАСТРОФ.

Потім текст зникає.

Замість нього на медичній панелі з’являється новий статус екіпажу:

ЕКІПАЖ: ТИМЧАСОВО ЖИВИЙ.

Кілька секунд ніхто не говорить. Потім інженер Ром Дейн із машинного відділення порушує тишу:

— Знаєте, я бачив гірші корпоративні оцінки персоналу. Але ця хоча б чесна.

Капітанка Лея Арден стоїть на містку з таким обличчям, ніби вже подумки склала список усіх, кого за це вб’є, але ще не визначила порядок. Поруч із нею — докторка Еліс Каан, на шиї якої лишився тонкий поріз після сутички з Адріаном Соллом. Поріз дрібний, але Лея дивиться на нього довше, ніж треба. Еліс помічає це і, як завжди, не дає моменту стати надто ніжним.

— Не хвилюйся, капітанко. Якщо я помру від подряпини, можеш офіційно записати мене як найдраматичнішу лікарку флоту.

— Не планую записувати тебе мертвою, — сухо відповідає Лея.

— Романтично. У твоєму стилі. Майже як наказ.

Їхній погляд зустрічається на секунду довше, ніж дозволяє статут. У космосі статут узагалі часто зайвий, особливо коли поруч древній архів, який класифікує людей як матеріал. Але люди тримаються за формальності, бо без них довелося б визнати: вони маленькі, налякані, смертні й іноді хочуть притиснутися до когось живого просто посеред катастрофи.

Міра Велл на станції зв’язку запускає аварійний протокол ізоляції. Її пальці рухаються швидко, майже люто. На екрані перед нею миготять рядки даних, але частина систем уже не слухається. Каталог не атакує грубо. Він не ламає двері. Він поводиться як гість, який прийшов без запрошення, роздягнувся у вітальні, відкрив холодильник і ще має нахабство оцінювати інтер’єр.

— Зв’язок із Нереєю-4 досі відсутній, — каже Міра. — Вихідні канали або глушаться, або перенаправляються назад до нас.

— Тобто ми говоримо самі з собою, — каже Саїд Морено, навігатор.

— Як більшість урядових комітетів, тільки з меншим бюджетом, — відповідає Міра.

Оракул, корабельний штучний інтелект, вмикається після короткої паузи. Його голос звучить спокійно, проте тепер у ньому є ледь помітне спотворення, ніби хтось у глибині системи тримає його за горло.

— Капітанко, завершено часткову діагностику. Каталог присутній у сімнадцяти відсотках внутрішньої мережі корабля. У сорока трьох відсотках він лишив сліди. У решті систем він, імовірно, ще не зацікавився.

— Приємно, що ми йому не повністю подобаємося, — каже Ром.

— Я б не назвав це перевагою, — відповідає Оракул. — За аналогією: хижак ще не з’їв усю здобич не тому, що ситий, а тому, що грається.

Міра повертається до центрального екрана:

— Пропоную негайно від’єднати вантажний відсік від загальної мережі. Там другий фрагмент Каталогу. Якщо він синхронізується з об’єктом повністю, ми станемо не кораблем, а переносним кладовищем із підсвіткою.

— Ром? — питає Лея.

— Уже йду до вантажного. Але якщо мене з’їсть контейнер, прошу в некролозі написати: “він завжди казав, що логістика вбиває”.

— Прийнято.

— І не віддавайте мій кактус Саїду. Він його засушить.

— Я чую, — ображено каже Саїд.

— Саме тому й кажу.

У медичному ізоляторі Адріан Солл сидить пристебнутий до крісла, накритий термоковдрою, з блідим обличчям і усмішкою людини, яку давно треба було викинути в шлюз, але юридичний відділ усе ще має питання. Він прокинувся з кріосну занадто швидко, вижив після нервового удару й тепер поводиться так, ніби все йде за планом. Це дратує найбільше.

Еліс входить першою. За нею — Лея. Двері ізолятора зачиняються з м’яким клацанням.

— Пане Солл, — каже Еліс, перевіряючи його показники, — добрі новини: ви не померли. Погані новини: це засмучує більшість екіпажу.

— Лікарський гумор, — тихо каже Солл. — Завжди між турботою й садизмом.

— Не завжди між.

Лея стає навпроти нього.

— Ви сказали, що ми везли приманку. Поясніть.

Солл нахиляє голову. Його очі досі надто темні. Не демонічні, не містичні, просто неприємно порожні. Такі очі бувають у людей, які давно переконали себе, що чужі смерті — це лише побічний ефект великих рішень.

— Нерея-4 нестабільна, капітанко. Ви читали офіційний звіт?

— Я читала прикрашену версію.

— Отже, казку. Реальність гірша. Колонія на межі громадянського розколу. Там три великі фракції, дві релігійні секти, приватна охорона, шахтарські синдикати й адміністрація, яка втратила контроль ще до того, як навчилася робити вигляд, що він у неї був.

— Тому Рада вирішила випустити на них Каталог?

— Рада вирішила використати контрольований стимул.

Міра, яка слухає через захищений канал, не втримується:

— “Контрольований стимул” — це коли офіс купує дешеву каву. А це стародавня машина для елегантного геноциду.

Солл не реагує.

— Каталог не вбиває напряму. Він лише виявляє слабкі місця системи. Соціальні, психологічні, політичні. Він підштовхує. Він оголює правду.

— Люди, які говорять “оголює правду”, зазвичай уже приготували ніж, — каже Еліс.