Серія 1. Сигнал, який краще було проігнорувати

Космос у районі зовнішнього поясу Ерідана виглядав так, ніби хтось розбив чорне скло, розсипав по ньому уламки старих сонць, а потім вирішив, що цього все ще замало для пристойного кошмару. Тут не літали туристичні лайнери, не прокладали торгові маршрути, не проводили рекламні кампанії з усміхненими колоністами та слоганами на кшталт: “Ваш новий дім серед зірок”. Навіть пірати оминали цей сектор, а пірати, як відомо, люди невибагливі: якщо там можна щось украсти або когось пристрелити, вони зазвичай уже на місці.

Але дослідницький корабель “Аврора-17” був саме там.

Не тому, що екіпаж мав героїчну місію. Не тому, що людство нарешті дозріло до великого відкриття. І точно не тому, що хтось із керівництва Об’єднаної колоніальної ради раптом вирішив ризикнути власною шкірою заради науки. Ні. “Аврора-17” опинилася на краю відомого простору через банальну суміш бюджетного скорочення, корпоративної жадібності та оптимістичного звіту, написаного людиною, яка ніколи не була далі конференц-залу з видом на штучний сад.

Екіпаж складався з дванадцяти осіб, одного напівлегального штучного інтелекту, трьох сервісних дронів і кактуса, який належав інженеру Рому Дейну. Кактус, на загальну думку, мав найстабільнішу психіку на борту.

Капітанка Лея Арден стояла на містку, схрестивши руки на грудях. Її темне волосся було зібране недбало, але так, ніби навіть ця недбалість пройшла військовий відбір. Вона дивилася на зоряну карту, де червона лінія маршруту нагадувала кардіограму пацієнта, якого вже соромно оживляти.

— Ще раз, — сказала вона. — Чому ми летимо через сектор, який у довіднику позначений як “не рекомендовано для життя, смерті та проміжних станів”?

Навігатор Саїд Морено не відразу відповів. Він провів пальцями по панелі, збільшив карту, зменшив, повернув, ніби сподівався, що від іншого кута огляду маршрут стане менш самогубним.

— Бо це найкоротший шлях до колонії Нереї-4.

— Найкоротший шлях до моргу теж існує, — озвалася з крісла зв’язку Міра Велл, не відриваючи погляду від екранів. — Але я не бачу, щоб ми продавали туди квитки.

— Поки що, — пробурмотів Ром із нижнього технічного рівня через відкритий канал. — Дайте фінансовому відділу ще один квартал.

На містку пролунало кілька сухих смішків. Не тому, що було справді весело. Просто екіпаж давно зрозумів: якщо не жартувати з власної загибелі, доведеться ставитися до неї серйозно, а це вже поганий стиль.

“Аврора-17” мала доставити до Нереї-4 партію біоадаптивних модулів, новий атмосферний стабілізатор і дипломатичну делегацію в кріосні. Делегація складалася з чотирьох чиновників, двох радників і одного чоловіка, чия офіційна посада звучала як “координатор гармонізації колоніальних очікувань”. На борту його називали простіше — “той, кого розморозять останнім”.

Нерея-4 була перспективною колонією. А слово “перспективна” в офіційних звітах зазвичай означало: там ще не всі померли, тож інвестиції можна вважати живими.

Лея не любила цей рейс від самого початку. Надто поспішний. Надто дешевий. Надто багато закритих файлів у супровідному пакеті. Їй дали наказ, обіцяли премію, натякнули на підвищення і дуже ввічливо повідомили, що відмова зіпсує її кар’єру. Після цього вона, звісно, погодилася. Не через страх. Просто іноді людина обирає між принципами й орендою житла на орбітальній станції, а принципи, на жаль, не оплачують кисень.

На мостик увійшла докторка Еліс Каан, корабельна лікарка. Вона рухалася тихо, майже ліниво, у довгому сірому медичному плащі, який на будь-кому іншому виглядав би як похоронна завіса, а на ній — як виклик усім, хто ще не помітив її присутності. Її стосунки з капітанкою давно були об’єктом мовчазних ставок екіпажу. Офіційно вони були просто колегами. Неофіційно — коли Лея й Еліс дивилися одна на одну трохи довше, ніж вимагав протокол, навіть корабельний штучний інтелект знижував яскравість освітлення з тактовності.

— У кріовідсіку все стабільно, — сказала Еліс. — Делегація спить. Один чиновник видає нервову активність, але, на мою думку, він просто сниться сам собі у владному кабінеті.

— Це лікується? — спитала Міра.

— Лише виборами, — відповіла лікарка. — Але вони болючі й не завжди ефективні.

Лея майже усміхнулася. Майже — бо саме в цей момент на панелі зв’язку спалахнув білий індикатор.

Один короткий імпульс.

Потім другий.

Потім екран Міри вкрився хвилею статичного шуму.

— Маємо сигнал, — сказала вона.

На містку стало тихіше. Не драматично, не театрально. Просто всі, хто мав досвід польотів, знали: у мертвому секторі сигнал — це або маяк, або пастка, або чийсь останній крик. Усі три варіанти зазвичай закінчуються однаково, різниця лише в кількості документації після.

— Джерело? — спитала Лея.

— Поки не бачу. Сигнал слабкий. Дуже старий протокол. Наче колоніальний аварійний маяк першої хвилі.

Саїд підняв брови.

— Першої хвилі? Це ж двісті років тому.

— Двісті сімнадцять, якщо бути нудною, — сказала Міра. — А я сьогодні саме така.

На головному екрані з’явився пульсуючий фрагмент частоти. Сигнал був нерівний, наче його транслювали через кістки мертвої планети.

— Відтворити, — наказала Лея.

Міра ввімкнула аудіоканал.

Спершу був лише шум. Потім тріск, схожий на подих старої радіостанції. Потім голос.

Не людський. Або людський, але пропущений через таку кількість спотворень, що він втратив право називатися голосом.

— …не… відкривайте… каталог…
…вони… слухають… світло…
…сигнал… не… відповідь…
…повторюю… не відповідайте…

Запис обірвався.

На містку запала тиша.

Ром першим порушив її:

— Ну, чудово. Вперше за місяць хтось прямо каже нам, що робити. Пропоную послухатися.

— Повтори аналіз, — сказала Лея.

Міра зробила кілька рухів на панелі.