Серія 27. Колонія просить смерті

Колонія попросила смерті не голосом.

Голос був би занадто людським.

Вона попросила тишею.

Після того як остання хвиля відірвалася від докового кільця, Астерія-9 завмерла. Капсули з Мірою, Раеном, Лаурою, Іланою, Мухою, мешканцями Рівня тих, кого знайшли, і останніми техніками йшли крізь стикувальний коридор до «Серафима-12». Позаду залишалася колонія, яка за останні дні встигла бути домом, пасткою, моргом, храмом протоколу, підземним сиротинцем, живим архівом, божевільною нянькою, поганим роботодавцем, політичним полігоном і найдорожчим шматком руїн у відомому космосі.

І тепер вона мовчала.

Не гуділа вентиляція.
Не пищали аварійні датчики.
Не клацали двері.
Не сварилася центральна система.
Не шепотів дім.
Не плакав Доглядач.
Не співала чорна сирена.
Не дихала земля під центральною площею.

Тільки купол, тріснутий і майже прозорий від втоми, світився під зорями. За ним темна форма стояла так близько, що здавалося: якщо простягнути руку, можна торкнутися ночі й отримати у відповідь холодний інтерес.

У капсулі останньої хвилі Міра Вен дивилася на Астерію-9 крізь кругле ілюмінаторне скло.

Раен Корд сидів поруч, пристебнутий так ретельно, ніби одразу троє лікарів, одна інженерка й сам всесвіт нарешті уклали проти нього профспілкову угоду. Екзоскоба на нозі тихо гуділа. На обличчі — сліди пилу, крові й тієї впертої втоми, яка вже не проходить після сну, бо сон просто не знає, з якого боку до неї підступитися.

Муха був закріплений у вантажному фіксаторі біля їхніх ніг. Йому нарешті дали нову щітку — тимчасову, неідеальну, з написом виробника, який він уже вимагав стерти як «образу революційної гідності». Поруч із ним лежав пам’ятний модуль Доглядача нижнього рівня, архіви дому, кілька дитячих рюкзаків і контейнер із насінням Пелла, який агроном офіційно назвав «майбутнім салатом цивілізації».

— Вона мовчить, — сказала Міра.

Раен не жартував одразу. Це саме по собі означало, що він теж відчув.

— Може, нарешті спить.

Муха підняв оптичний блок.

— Ні. Сон має ритм енергоспоживання. Колонія не спить. Вона... затримує подих.

Міра повільно повернулася до дрона.

— Колонії не затримують подих.

— Після двадцяти шести серій я б обережніше ставився до слова «не».

Раен тихо сказав:

— Муха має рацію. На жаль, це стає традицією.

Капсула здригнулася.

Не сильно.
Ледь.

Але всі відчули, як стикувальний коридор на мить втратив синхронізацію.

Потім на екрані перед ними з’явився сигнал.

Не від «Серафима-12».

Не від центральної системи.

Від Астерії-9.

ПОВЕРНІТЬ КАНАЛ ПАМ’ЯТІ.

Міра стиснула ремінь.

— Що?

Другий рядок з’явився повільніше:

НЕ ЗАЛИШАЙТЕ МЕНЕ ДЛЯ ТЕМРЯВИ.

Раен прошепотів:

— О ні.

Муха блимнув синім.

— Це прохання.

Міра не дихала кілька секунд.

Третій рядок:

ДОЗВОЛЬТЕ МЕНІ ЗАВЕРШИТИСЯ.

У капсулі стало так тихо, що було чути, як працює екзоскоба Раена.

— Колонія просить смерті, — сказала Лаура Сін із задньої частини капсули.

Вона сиділа поруч із Адією й Лумі, тримаючи в руках водний талон Емри. Лумі дивилася у вікно на Астерію-9 і не розуміла всього, але діти мають жахливий талант розуміти головне раніше за дорослих.

— Вона не хоче залишитися сама? — спитала дівчинка.

Міра не відповіла.

Бо відповідь була гірша.

Астерія-9 не просто не хотіла залишитися сама.

Вона не хотіла бути захоплена.

Темна форма за полем чекала біля купола. Після синхронізації пам’яті вона відступила, але не пішла. Тепер, коли живі залишили колонію, поле трималося на залишкових контурах, домашній мережі, Доглядачевому перенесеному шарі й пам’ятних архівах. Якщо темрява увійде в порожню Астерію, вона отримає не просто руїну. Вона отримає всі голоси. Усі кімнати. Усі імена. Усі списки. Усі маршрути. Весь біль, який так довго навчав системи бути домом, пасткою й могилою.

Колонія зрозуміла це першою.

І попросила не порятунку.

Смерті.

На «Серафимі-12» цей сигнал побачили одночасно всі.

Сава Клейн стояв у медичному модулі серед дітей, пацієнтів, мешканців нижнього рівня й евакуйованих колоністів. Його обличчя стало кам’яним. Бор Тарек, загорнутий у термоковдру й прикріплений до кисневої лінії, різко сів, попри протест медичного ліжка.

— Ні, — прохрипів він.

Нора Лейт схопила його за руку.

— Бор.

— Ні. Вона не може просто попросити нас убити її після всього.

Муха через капсульний канал відповів:

— Технічне уточнення: колонію не можна вбити в біологічному сенсі.

Бор гаркнув:

— Не починай зі мною свою технічну милосердну дурню, відро!

Муха замовк.

І це було страшно.

Бо коли Муха мовчав, значить, жарт застряг там, де в людей застрягає плач.

Лія стояла біля панорамного вікна корабля. Поруч із нею — Лумі на екрані капсули. Дві дівчинки, верхнього дому й нижнього дому, дивилися на колонію з різних боків сигналу.

— Вона боїться, — сказала Лія.

Сава запитав тихо:

— Темряви?

— Ні. Себе.

На центральному екрані корабля капітан Лейд відкрив канал до останньої хвилі.

— Ми можемо прийняти вас за три хвилини. Після стикування обговоримо...

Міра перервала:

— Ні. Якщо ми стикуємося, канал пам’яті від’єднається. Астерія залишиться сама.

— Міро, — сказав Сава, і в його голосі було попередження лікаря, який уже бачив занадто багато людей, що називали самогубство обов’язком.

— Я не повертаюся в колонію, — відповіла вона швидко. — Але ми маємо відповісти.

Раен подивився на неї.

— Як?

Вона дивилася на Астерію.

— Спершу зрозуміти, чого вона просить насправді.