Серія 26. Таємниця нижнього рівня

Нижній рівень-0 не мав існувати.

Це була перша проблема.

Друга полягала в тому, що він дуже наполегливо просив відчинити двері.

Сигнал повторювався кожні сорок секунд: короткий, вузький, старий, зашифрований такою мовою, яку на Астерії-9 уже давно вважали мертвою разом із паперовими інструкціями, чесними контрактами та корпоративними обіцянками «це абсолютно безпечно». Він ішов не з геотехнічного шару, не з «Каплиці протоколу», не з житлової мережі, яка щойно пережила власну кризу покинутості й відпустила сьому хвилю, ридаючи теплими коридорами й піктограмами дому.

Сигнал ішов нижче.

Нижче землі, яка їла людей.
Нижче фундаменту, який пам’ятав імена.
Нижче старого стабілізатора, живого бетону, корпоративної брехні й усіх рівнів, про які Ельза Рік казала: «Я не знала», доки ця фраза не перетворилася на найсумніший пароль сезону.

НИЖНІЙ РІВЕНЬ-0. ЗАПИТ НА ВХІД. УСЕРЕДИНІ Є ЖИВІ.

Міра Вен стояла перед екраном і дивилася на ці слова так, ніби вони особисто образили її професійну гідність.

— Якщо рівень не існує, — сказала вона, — він не може мати живих.

Раен Корд, сидячи на технічному ящику з виглядом людини, яку тимчасово перемогла медицина, але не переконала, подивився на неї знизу вгору.

— У цій колонії неіснуючі речі мають непристойно активне соціальне життя.

Муха, двічі громадянин, сервісний дрон, тимчасовий революційний символ і власник нової батареї, яку він тепер демонстративно називав «народним енергетичним мандатом», під’їхав ближче до панелі.

— Підтверджую. Неіснуючі рівні, мертві лікарі, живий бетон, ображені домашні мережі, чорні сирени й пілоти, що мають лежати, але сидять як загроза. Статистика не на нашому боці.

— Я сиджу, — сказав Раен.

— Але агресивно.

— Це стиль.

Міра не відреагувала на їхню звичну спробу обмазати страх сарказмом, як тріщину дешевим герметиком.

За останні години колонія втратила більшість населення, кілька старих ілюзій і майже весь запас терпіння до несподіваних підвалів. Під куполом лишалися двадцять двоє людей і Муха. Сьома хвиля прийнята. Бор Тарек, Нора, Орвелл, Ельза Рік, частина групи дев’яти та архіви вже були на «Серафимі-12». Діти живі. Пам’ять дому забрана. Дім навчився відпускати — принаймні настільки, наскільки може навчитися споруда, яка ще дві години тому хотіла замкнути людей від любові.

І тепер, коли шлях до останньої хвилі мав бути нарешті прямим, унизу з’явилися живі.

Бо всесвіт, вочевидь, мав погане почуття гумору й безлімітний абонемент у сценарний відділ катастроф.

На екрані з «Серафима-12» з’явилася Ельза Рік. Вона ще не встигла повністю пройти медичну перевірку після сьомої хвилі. На плечі — термоковдра. На руці — слід від старого браслета. Обличчя виснажене, але очі такі, ніби вона щойно згадала власний кошмар і зрозуміла, що кошмар теж має підвал.

— Нижнього рівня-0 немає в відкритих архівах, — сказала вона.

Ілана Сор, яка залишалася під куполом і стояла поруч із Мірою, холодно відповіла:

— Це вже майже гарантія, що він існує.

Ельза не стала заперечувати.

— У закритих корпоративних картах були порожні сектори під геотехнічним рівнем. Вони позначалися як «буфер фундаментної тиші».

Раен повільно підняв брову.

— Буфер фундаментної тиші. Вони що, назви генерували за принципом: «як зробити злочин схожим на ремонт»?

Муха підняв маніпулятор.

— Пропозиція для майбутнього словника: якщо в назві є слово «тиша», там хтось кричав.

На кораблі Сава Клейн, що стояв поруч із Ельзою, похмуро сказав:

— Що там могло бути?

Ельза мовчала довше, ніж треба.

У цій тиші Міра вже почула відповідь.

— Люди, — сказала вона.

Ельза кивнула.

— Можливо. Під час будівництва колонії були групи, які не проходили офіційними контрактами. Біоадаптаційні техніки. Стабілізаційні оператори. Носії нейрорезонансних протоколів для першого зв’язку з домашньою мережею, геостабілізатором і аварійними системами.

Лаура Сін, яка стояла біля входу на площу й тримала талон Емри, різко спитала:

— Носії?

— Люди, — сказала Ельза тихо. — Люди, через яких навчали системи реагувати на людську присутність.

Бор Тарек, уже з корабля, з’явився в каналі, загорнутий у ковдру й із таким виглядом, ніби медики намагалися відібрати в нього право бурчати, але зазнали поразки.

— Тобто колонію вчили бути домом на людях, яких потім сховали під підлогою.

Ельза опустила очі.

— Я не знаю напевно.

— Я тебе зараз навчу, — прохрипів Бор. — Якщо корпорація назвала людей «носіями», значить, напевно.

Муха тихо сказав:

— Переклад підтверджено історичним досвідом.

На «Серафимі-12» Лія стояла поруч із Савою, бліда, з іграшковим корабликом у руках. Вона давно нічого не казала. І саме тому всі чекали її голосу.

— Там не просто живі, — сказала вона нарешті.

Міра повернулася до екрана.

— Що ти чуєш?

— Вони дуже довго не знали, що нагорі є люди.

Ця фраза впала на площу, як холодне скло.

— Як це? — спитала Лаура.

Лія говорила тихо, ніби боялася розбудити не рівень, а саму правду.

— Вони жили внизу як у закритому домі. Їм казали, що купол угорі загинув. Що поверхня заражена. Що вихід відкриється, коли дім стане безпечним. Вони чекали.

Раен повільно закрив очі.

— Скільки?

Ельза відповіла не одразу.

— Якщо це пов’язано з першою фазою будівництва... десятиліття.

Міра стиснула край панелі.

Десятиліття.

Поки колоністи нагорі жили, сварилися, народжували дітей, запускали гідропоніку, платили талонами за воду, брехали собі про майбутнє й будували нормальність під тріснутим небом, під ними могли існувати люди, яким сказали, що світ нагорі мертвий.

Дім, який став пасткою, був не єдиною кімнатою, що не вміла відпускати.