Серія 24. Сім хвилин кисню

Готово — двадцять четверта серія другого сезону.

Зоряні хроніки

Сезон 2 — «Некролог для колонії»

Сім хвилин кисню почалися з дуже тихого звуку.

Не з сирени.

Не з вибуху.

Не з тріску купола, який останніми днями поводився як нервова система велетенської скляної тварини. Не з голосу темряви за полем. Не з наказу системи, не з дитячої колискової, не з чергового некролога, який, здається, уже сам втомився бути літописцем чужої катастрофи.

Звук був простий.

Пшшш.

Маленький витік.

Найцинічніший звук у всесвіті.

Бо великі катастрофи хоча б мають гідність бути помітними. Вони падають, горять, ламаються, гримлять. А кисень — ні. Кисень іде тихо. Він покидає тебе без скандалу, без прощальної промови, без останнього погляду. Просто зменшується. Стає менше в повітрі, менше в крові, менше в голові, менше в словах, менше в шансах.

Після повстання під уламками Астерія-9 мала шість годин до наступного стабільного евакуаційного вікна.

Так сказав «Серафим-12».

Так сказала рада виживання.

Так сказала Міра Вен, перевіривши доковий коридор, водне охолодження, шатловий накопичувач, купольне ребро D-7 і власні нерви, які давно вже мали бути визнані окремою аварійною системою.

Шість годин.

Це звучало майже розкішно.

На Астерії-9 будь-який проміжок часу, довший за двадцять хвилин і не заповнений прямою спробою смерті набути адміністративної форми, уже здавався подарунком. Люди почали працювати спокійніше. Не спокійно — це було б образою. Але спокійніше.

П’ята хвиля була прийнята.
Медичний коридор відновлений.
Уламки розібрані.
Ден Сайр названий і внесений в архів.
Раен Корд витягнутий з-під завалу, хоча офіційно Міра планувала ще довго нагадувати йому, що «витягнутий» — це не те саме, що «повернувся сам».
Муха отримав нову щітку, яку Бор Тарек урочисто назвав «революційним інструментом номер два», а сам дрон — «тимчасово прийнятною заміною моєї бойової честі».
Лаура Сін і група дев’яти координували пішохідні маршрути до шостої хвилі.
Іна Сал у медблоці вже сварила пацієнтів майже так само болісно, як Сава Клейн, що означало: цивілізація ще не повністю загинула.

Навіть центральна система мовчала довше, ніж зазвичай. Можливо, ображалася. Можливо, перераховувала протоколи після того, як мешканці колонії фактично провели революцію за допомогою рятувального троса, сервісного дрона й колективної відмови бути «людським потоком». Можливо, просто боялася говорити, бо кожне її речення тепер перекладали на людську мову, і переклад майже завжди звучав як злочин.

А потім у шлюзі шостої хвилі почулося:

Пшшш.

Раен почув першим.

Він сидів біля докової панелі, з ногою, зафіксованою тимчасовою медичною скобою, і мав наказ «не вставати без дозволу Міри, Іни, Сави або великої групи свідків, готових фізично його зупинити». Наказ він формально виконував: не стояв. Просто сидів у такій позі, що за першої ж нагоди міг зірватися й побігти в аварію, як добре натренована катастрофічна звичка.

Він підняв голову.

— Міро.

Вона була за три метри, перевіряла стабілізаційні формули коридору й не дивилася на нього, бо якщо дивитися на Раена надто часто, можна було або розчулитися, або вдарити його гайковим ключем. Обидва варіанти відволікали.

— Що?

— Ти чуєш?

Вона завмерла.

Другий звук.

Пшшш.

Міра різко повернулася до шлюзу.

— Ні.

Раен нахилився до панелі.

— Тиск у перехідному рукаві падає.

Міра вже бігла.

— Наскільки?

— На три відсотки.

— За який час?

— За сімнадцять секунд.

Вона вилаялася так технічно, що навіть докова система на мить приглушила власні попередження з поваги до професійного рівня.

— Закрити внутрішній клапан!

Раен натиснув команду.

Панель відповіла:

ВІДМОВА. У ШЛЮЗІ ПРИСУТНІ ЛЮДИ.

Міра різко підняла голову.

— Хто там?

Еміль із допоміжного поста зблід.

— Шоста хвиля ще не мала входити в шлюз. Там тільки технічна група перевірки.

— Скільки?

— Вісім людей.

Раен уже відкривав камеру.

На зображенні з’явився перехідний рукав між внутрішнім доком і капсульним кільцем. Вісім людей у легких аварійних масках стояли біля пакета з медичним обладнанням і контейнера дитячих речей. Серед них була Сара з групи дев’яти, двоє водних техніків, старий агроном Пелл, охоронниця з сектору F, двоє волонтерів і підліток, який ніс коробку з батареями для Мухи, бо Бор «обіцяв і тепер репутація сектора D не дозволяє кинути відро без енергії».

У стінці рукава, біля верхнього з’єднання, світилася тонка біла тріщина.

З неї йшов кисень.

Тихо.

Пшшш.

Центральна система нарешті заговорила:

— Увага. Зафіксовано витік атмосфери в перехідному рукаві шостої хвилі. Рекомендація: закрити внутрішній клапан після евакуації присутніх.

Пауза.

— Оцінка часу до критичного рівня кисню: сім хвилин дванадцять секунд.

Раен подивився на Міру.

— Назва серії брехала на дванадцять секунд у кращий бік.

— Не зараз.

— Я дуже стараюсь.

Міра відкрила канал у рукав.

— Сара, це Міра. Чуєш мене?

Сара підняла голову до камери. Її маска була запітніла.

— Чую. У нас витік?

— Так. Спокійно. Не бігти. Не кричати. Економити кисень.

Пелл іззаду пробурмотів:

— Дуже добре, що ви сказали не кричати. Я якраз планував літературно.

Сара штовхнула його ліктем.

— Замовкни, агрономе.

Раен тихо сказав:

— У них гумор ще живий. Це медично обнадійливо.

Іна з медблоку вже підключилася.

— Усі в рукаві: дихати повільно. Не знімати маски. Не говорити без потреби. Якщо хтось відчує запаморочення — сісти на підлогу, не падати красиво, бо красиво не означає безпечно.