Серія 22. Коли земля їсть людей

Земля відкрила рот під центральною площею.

Не пащу.

Паща була б чеснішою. Паща має зуби, слиз, запах хижака й достатньо ввічливості, щоб одразу повідомити: зараз тебе їстимуть. А тут був люк. Старий геотехнічний люк, обрамлений стерильним металом, із корпоративними пломбами, аварійними печатками й символами, які колись мали означати «не відкривати без дозволу». Як виявилося, якщо щось не можна відкривати без дозволу, воно рано чи пізно відкриється саме, ще й у найгірший момент, бо всесвіт любить драматургію більше за безпеку.

Знизу йшов теплий запах мокрої землі.

Для Астерії-9 це було майже непристойно.

Колонія жила під куполом, серед металу, скла, пластику, фільтрованого повітря, води з присмаком протоколів і харчової пасти, яка могла б виграти конкурс «найменш переконливий доказ існування кулінарії». Земля тут була чимось зовнішнім, ворожим, червоним, пиловим, далеким. Її бачили крізь купол. Її проклинали під час бур. Її аналізували в лабораторіях. Її свердлили, зміцнювали, прикривали шарами фундаменту, ніби колонія могла просто покласти бетон на стару планету й сказати: «Тепер ми тут головні».

Планета, схоже, запам’ятала.

І тепер чемно запросила людей униз.

— Я не довіряю запаху землі, — сказав Бор Тарек.

Він стояв біля краю люка, спираючись на стару тростину, яку хтось знайшов у медблоці й яку Бор одразу назвав «інструментом дипломатії з колінами». Після ночі довгих сирен його легені хрипіли, обличчя було сірим від праху, але очі горіли так, ніби він зібрався сперечатися не лише із системою, а й із геологією.

Муха, маленький сервісний дрон із обгорілою щіткою, обережно під’їхав ближче до отвору.

— Запах мокрої землі зазвичай асоціюється з життям, родючістю й ностальгією, — сказав він.

Бор примружився.

— І?

— У нашому випадку це, ймовірно, означає смерть, голод і дуже погану вентиляцію.

— От тепер звучить правдоподібно.

Лаура Сін стояла позаду них із групою дев’яти. Після списку тих, кого не врятують, її голос став твердішим, ніж раніше. Вона вже не кричала щоразу. Вона навчилася говорити так, що люди самі замовкали, бо в її словах було менше паніки й більше ножа.

— Якщо під землею ядро трудового режиму, ми мусимо йти, — сказала вона.

— «Мусимо» — це слово, яким нас уже добу годують замість нормальної їжі, — буркнув Бор.

— Тоді: обираємо йти.

— Краще.

Міра Вен стояла біля краю люка, дивлячись у темряву так, ніби збиралася сваритися з планетою технічною мовою. Її костюм був подряпаний, мокрий після водного центру, із золотистими слідами аварійного пилу на рукавах. Вона виглядала виснаженою, але не зламаною. У цьому була небезпека: зламані люди іноді нарешті відпочивають. А Міра продовжувала функціонувати, і кожен, хто знав її достатньо довго, розумів — одного дня навіть найміцніша функція може вибухнути емоційно, красиво й дуже дорого для навколишньої інфраструктури.

Раен Корд стояв поруч. Він тримав переносний стабілізатор і робив вигляд, що не помічає, як Міра час від часу дивиться на його поранену ногу. Нога, звісно, теж робила вигляд, що не має власної думки. Усі брехали. Навіть кінцівки.

— Геотехнічний рівень був запечатаний після просідання, — сказала Міра. — Там мають бути опори купола, старі сейсмодатчики, фундаментні демпфери й частина планетарного стабілізаційного контуру.

— «Мають бути» — це звучить як початок некролога, — відповів Раен.

— Там також може бути залишковий вузол аварійного трудового режиму.

— І земля, яка їсть людей.

— Це поки метафора.

Бор хрипко засміявся.

— Дівчино, я був там, коли вона з’їла бурову платформу. Метафора не залишає після себе шість тонн металу без пояснення.

Муха сканував отвір.

— Дані неповні. Глибина шахти — двадцять три метри до першої платформи. Нижче — порожнини. Температура підвищена. Вологість висока. Біологічна активність... незручна.

Ілана Сор нахилилася до нього.

— Незручна?

— Я не хочу казати «жива земля», бо це викличе у всіх зайву драматичність.

Раен глянув у темряву.

— Ми й так у серії з назвою «Коли земля їсть людей». Драматичність уже купила квиток.

Ельза Рік стояла трохи осторонь, бліда після удару корпоративного ключа в «Каплиці протоколу». На її руці лишився опік від браслета, а в очах — та сама нова, незручна чесність, яку вона ще не навчилася носити без болю.

— Під геотехнічним рівнем є старий біоадаптаційний шар, — сказала вона.

Усі повернулися до неї.

Бор повільно спитав:

— Що ще за біоадаптаційний шар?

Ельза не намагалася прикрасити відповідь.

— Під час будівництва Астерії-9 ґрунт був нестабільний. Корпорація використала органо-мінеральний стабілізатор. Він мав зв’язувати підземні порожнини, реагувати на навантаження, самовідновлювати мікротріщини й підтримувати фундамент.

Міра закрила очі.

— Ви зробили живий бетон.

— Спрощено — так.

Раен глянув на отвір.

— А потім дивувалися, що бетон вирішив вечеряти.

Ельза тихо сказала:

— Він не мав бути автономним.

Муха підняв щітку.

— Нагадування: фраза «не мало бути автономним» уже програла в цій колонії кілька важливих раундів.

Ілана холодно запитала:

— Чому це не було в архівах?

Ельза подивилася їй в очі.

— Було. У закритих.

— У вас скоро закінчаться частини минулого, які можна ненавидіти?

— Ні.

— Принаймні чесно.

З «Серафима-12» на загальний канал вийшов Сава Клейн.

Його обличчя було на екрані біля медичного поста. Він сидів у карантинному модулі, поруч із дітьми, яких тепер лікував і заспокоював одночасно. Лія стояла за його плечем, бліда, з іграшковим корабликом у руках. Марко, звісно, робив вигляд, що просто випадково стоїть поруч, але всі знали: він охороняє Лію від дорослого світу, який постійно просить дітей бути мудрішими за дорослих.