Серія 19. Ніч довгих сирен

Ніч довгих сирен почалася ще до заходу сонця.

Це було дрібною образою проти назви, але Астерія-9 давно не поважала жанрову дисципліну. Якщо колонія хотіла влаштувати ніч, вона робила це тоді, коли їй було зручно: серед дня, під тріснутим куполом, після другої хвилі евакуації, коли люди ще не встигли вирішити, плакати їм від полегшення чи від того, що медблок лишився без Сави Клейна.

Сирени завили не разом.

Спершу одна.

Тонка, висока, з докового сектора — сигнал нестабільності стикувального коридору. Потім друга, нижча, з водного центру — падіння тиску в резервному контурі. Потім третя, уривчаста, з центральної площі — розширення тріщини купола. Потім медблок, генераторний рівень, нижні шахти, вентиляція, гідропоніка, сектор D, сектор F, дитячий канал, зовнішнє поле.

Через хвилину Астерія-9 звучала так, ніби сама колонія стала величезною пораненою твариною й не знала, де саме болить, тому кричала всім тілом.

Центральна система витримала паузу, ніби шукала в базі даних слово, яке не звучатиме як «усе пропало».

Не знайшла.

— Увага. Зафіксовано множинні аварійні події. Просимо мешканців не намагатися реагувати на всі сирени одночасно. Це неефективно й емоційно принизливо.

Пауза.

— Для зручності населення сирени буде розподілено за пріоритетами. Червона сирена означає негайну небезпеку. Синя — технічну небезпеку. Жовта — медичну небезпеку. Чорна сирена не передбачена протоколом. Якщо ви чуєте чорну сирену, не слухайте її.

На центральній площі люди завмерли.

— Чорну? — перепитав Бор Тарек.

Муха, маленький сервісний дрон із героїчною щіткою, під’їхав до нього й уважно нахилив голову.

— Аудіальний колір — це тривожна концепція. Рекомендація: якщо звук здається чорним, не йдіть до нього, не відповідайте й не підписуйте жодних форм.

Бор хрипко засміявся.

— Відро, ти хоч сам себе чуєш?

— На жаль, так. Це частина моєї трагедії.

Нора Лейт уже була на «Серафимі-12» разом із другою хвилею. Її місце біля Бора на площі тепер було порожнім, і він намагався не дивитися туди, бо порожні місця іноді голосніші за сирени. Він бурчав на Муху, сварився з волонтерами, поправляв стару термоковдру й робив вигляд, що не рахує секунди до наступного повідомлення з корабля.

Нора жива.
Внучка жива.
Сава живий.
Друга хвиля прийнята.

Цих слів мало бути достатньо.

Не було.

Бо під куполом залишилися тисячі. І серед них Бор. І серед них Міра Вен та Раен Корд, які знову, абсолютно передбачувано й катастрофічно вперто, не сіли в другу хвилю, бо «треба підготувати третю». У цій колонії фраза «треба підготувати наступну хвилю» вже звучала майже як «я залишаюся в палаючій кімнаті, але не хвилюйся, у мене є гарний план і дуже погана статистика».

У доку Міра стояла над головною панеллю стикувального коридору.

Екран блимав червоним, синім і білим. Три кольори аварії. Чудовий дизайнерський вибір для людей, які давно перестали розрізняти нормальний стан системи.

Раен стояв поруч, тримаючи в руках відремонтований стабілізатор шатлового накопичувача. Він мав би сидіти. Він мав би лежати. Він мав би бути на кораблі під наглядом Сави. Натомість він стояв у доку, блідий, виснажений, із новою пов’язкою й таким виглядом, ніби його тіло подало офіційну скаргу, але він її не прочитав.

Міра навіть не дивилася на нього, коли сказала:

— Ти знову стоїш неправильно.

— У стояння є правильна техніка?

— Коли ти стоїш, наче зараз упадеш, — це неправильна.

— Я стою драматично.

— Ти стоїш медично неприйнятно.

— Сава на кораблі. Ти не маєш права використовувати його тон.

— Я маю право на все, коли ти поводишся як несправний героїчний інструмент.

Раен усміхнувся.

— «Героїчний інструмент» звучить майже компліментом.

— Не роби це еротичним.

— Міро, ти сказала «інструмент» і дивишся на мене так, ніби хочеш або поцілувати, або вдарити гайковим ключем. Я просто адаптуюся до змішаних сигналів.

Вона повернулася до нього.

На мить усі сирени стали далекими.

— Я хочу, щоб ти жив.

Раен замовк.

Ця фраза не мала сарказму. Не мала панциру. Не мала інженерної точності. Вона просто стояла між ними, гола й небезпечна.

— Я теж, — сказав він тихо.

— Тоді допоможи мені, а не змушуй мене рятувати тебе між аваріями.

— Добре.

— Це справжнє «добре»?

— Так.

— Не пілотське?

— Майже справжнє.

— Раене.

— Справжнє.

Він простягнув їй стабілізатор.

Вона взяла його, і їхні пальці торкнулися. Не випадково. Вже ні. Після купола, похорону без тіл, медичного коридору й усіх цих смертей випадковість стала занадто розкішною.

— Третя хвиля, — сказала Міра.

— Третя хвиля, — повторив Раен.

— Без самогубних маневрів.

— Можна з дуже небезпечними?

— Ні.

— З помірно небезпечними?

— Ти торгуєшся за травму?

— Я пілот. Ми завжди торгуємось із фізикою.

— Сьогодні торгуєшся зі мною.

Він нахилився ближче.

— Це страшніше.

— Правильна відповідь.

Вони поцілувалися коротко, швидко, майже сердито — не для романтики, а як перевірка: ти тут, я тут, ми ще не стали записом у некролозі.

Потім синя сирена доку стала червоною.

Міра різко відступила до панелі.

— Стикувальний коридор просідає!

Раен уже був біля допоміжної консолі.

— Зовнішній удар?

— Ні. Внутрішній резонанс.

— Чорна сирена?

— Ще ні.

— Прекрасно. Мені подобається, коли кошмар ще в дорозі.

У медблоці Іна стояла перед «Асклепієм-9» і намагалася не думати про те, що останній лікар колонії тепер на кораблі.

Це виходило погано.

«Асклепій» говорив рівно:

— Пацієнт сектору F, ліжко сім. Потрібна корекція респіраторної підтримки. Пацієнт сектору D, ліжко одинадцять. Ризик колапсу. Пацієнт Юр Масс. Психоемоційна нестабільність, фізична придатність до допоміжних дій: обмежена.