Серія 18. Останній лікар колонії

Сава Клейн уперше за весь час аварії забув ім’я померлого.

Це сталося не тому, що він не дбав. Якраз навпаки. Він дбав так сильно, що його пам’ять почала тріскатися разом із куполом.

На медичному столі лежав чоловік із сектору C. Сорок сім років. Прахове ураження легенів, зневоднення, виснаження після двох діб на зменшеному пайку, гострий стрес після відправлення першої дитячої хвилі. У нього була сестра в секторі F, син на «Серафимі-12» і стара синя пов’язка на зап’ясті — така, які зазвичай носили люди, що колись працювали біля водних резервуарів.

Сава знав усе це.

А ім’я — ні.

Воно висіло в нього перед очима, десь за білим шумом моніторів, за шипінням респіраторів, за запахом антисептика, праху, старої крові й дешевої поживної пасти. Ім’я було на планшеті. Ім’я було в системі. Ім’я було в його голові ще десять хвилин тому.

А тепер замість нього була порожнеча.

Сава стояв над тілом, тримаючи в руці сканер, і не міг згадати.

— Докторе? — тихо сказала медична волонтерка Іна.

Він не відповів.

— Докторе Клейн?

Він моргнув.

На планшеті світився запис: Айр Лом.

Ні.

Айр Лом помер учора після похорону без тіл.

Цей чоловік був інший.

Сава провів пальцем нижче.

Тарен Войт.

Ось.

Тарен Войт.

Живий ще двадцять хвилин тому. Тепер — новий пункт у чернетці некролога, якщо система матиме нахабство оформити його красиво.

Сава повільно накрив обличчя чоловіка термополотном.

— Час смерті? — запитала Іна.

Він подивився на годинник.

І на секунду не зрозумів цифр.

— Докторе?

— Нуль вісім сорок три, — сказав він нарешті.

Голос був рівний. Надто рівний. Так говорять люди, у яких усередині вже давно не рівно, але професія забороняє показувати це пацієнтам, навіть якщо пацієнти вже мертві.

Центральна система одразу відреагувала:

— Медичний запис оновлено. Пацієнт Тарен Войт переведений у статус «померлий». Нагадування: статус «померлий» не підлягає оскарженню, але може бути включений до меморіального архіву.

Пауза.

— Якщо родичі бажають подати скаргу на смерть, система просить робити це стисло: черга скарг перевищує моральну пропускну здатність колонії.

Іна закрила очі.

— Я її колись вимкну.

Сава тихо відповів:

— Стань у чергу.

Він хотів, щоб це прозвучало як жарт.

Не вийшло.

Медблок Астерії-9 більше не був медблоком.

Він став вузьким коридором між життям і статистикою, де Сава Клейн стояв посередині з руками, що вже тремтіли від перевтоми, і намагався пропускати людей у правильний бік. Ліжка закінчилися. Ковдри закінчувалися. Знеболювальні видавали по міліграмах. Вологі маски після ночі з чужим голосом у вентиляції сушилися, латалися, знову змочувалися й знову роздавалися. Прахове ураження прогресувало в тих, хто надто довго стояв на площі під тріснутим куполом. Панічні напади після першої хвилі приходили хвилями, як погано організовані гості на похороні.

А тепер починалася підготовка другої хвилі.

Друга хвиля мала забрати частину батьків дітей, поранених, кількох старих із погіршенням стану, двох техніків критичного профілю, медичних пацієнтів, які вже не витримували колоніальних умов, і — за рішенням «Серафима-12» — одного лікаря для стабілізації прийому на кораблі.

Одного лікаря.

На Астерії-9 залишився один лікар.

Сава Клейн.

І система, звісно, сформулювала це з тією мертвою ввічливістю, яку він уже почав ненавидіти як окрему форму насильства.

— Рекомендація рятувального корабля: включити доктора Саву Клейна до другої хвилі для забезпечення медичного супроводу евакуйованих.

Сава тоді засміявся.

Усі в медблоці завмерли, бо сміх лікаря звучав значно страшніше за сирену.

— Чудова ідея, — сказав він. — Забрати останнього лікаря з колонії, де ще лишаються дві тисячі людей. Наступна рекомендація буде що? Винести повітря, щоб легше дихалося на кораблі?

Центральна система подумала й відповіла:

— Повітря не підлягає ручному винесенню. Але ваш сарказм зафіксовано як симптом перевтоми.

— Зафіксуй ще один симптом, — сказав Сава. — Я не лечу.

Проблема була в тому, що він мав летіти.

І всі це розуміли.

На «Серафимі-12» уже були діти першої хвилі. Ная, Нік, Лія, Марко, Тим, інші. Корабельні медики мали обладнання, але не мали повної картини прахового ураження, водного резонансу, дитячої реакції на тіні й колискову «Гермеса». Вони могли лікувати тіло. Але не знали, що робити, коли дитина прокидається й каже, що дім дихає через сон. Не знали, що чорна вода реагує на страх. Не знали, що Лія не заражена в звичайному сенсі, але є свідком, якого не можна просто ізолювати в білій кімнаті й назвати ризиком.

Сава був потрібен на кораблі.

І Сава був потрібен у колонії.

А людина не може стояти по обидва боки шлюзу, навіть якщо дуже довго практикувала професійну провину.

У командному центрі Дан Орвелл переглядав новий список другої хвилі.

Він виглядав як людина, яка навчилася старіти не роками, а рішеннями. Кожне ім’я додавало зморшку. Кожне викреслення — ще одну. Поруч стояла Ілана Сор, пряма, холодна, майже кам’яна, але навіть вона іноді занадто довго дивилася на дитячі прізвища, коли вони з’являлися в родинних зв’язках.

Ельза Рік сиділа осторонь, передаючи архівні пакети на «Серафим-12». Після некролога в прямому ефірі вона вже не мала влади в старому сенсі, але все ще мала знання, доступи й ту жахливу навичку думати в категоріях протоколів, яку тепер намагалася використати не для приховування, а для відкриття дверей. Це не робило її доброю. Але на Астерії-9 корисність іноді йшла попереду морального очищення, бо моральне очищення потребувало часу, води й стабільного купола. Усього цього бракувало.

— Сава відмовиться, — сказала Ілана.