Серія 17. Похорон без тіл

Похорон почався без тіл.

Це було перше, що всіх обурило.

Не смерть.
Не тріщини в куполі.
Не те, що перша дитяча хвиля вже була на борту «Серафима-12», а під куполом лишилися батьки, старі, поранені, техніки, ті, хто ще чекав, і ті, кого система досі чемно називала «низькопріоритетними для евакуаційного вікна». Людей обурило саме це: похорон без тіл.

Бо тіло, як виявилося, — останній доказ, що з людиною поводилися як із людиною.

Тіло можна обмити.
Покласти.
Накрити.
Назвати ім’я.
Потримати за холодну руку.
Сказати останню дурну фразу, яку не встиг сказати живій людині.
Попросити пробачення, навіть якщо вона вже не має нервової системи, щоб образитися красиво.

А тут тіл не було.

Частину загиблих старої станції «Гермес-До» давно забрав прах. Частину розчинила темна органіка. Частину записали в архів як «втрачені біоматеріали», що звучало так, ніби корпорація не поховала людей, а загубила коробку з деталями. Тіла сучасних померлих Астерії-9 лежали в медичному холодному секторі, але після некролога в прямому ефірі стало зрозуміло: ховати треба не тільки їх.

Треба ховати тих, кого десятиліттями не поховали.
Тих, кого назвали модулями.
Тих, кого списали як ризик.
Тих, хто вже полетів у першій хвилі й залишив батьків унизу живими, але такими, ніби з них вирвали майбутнє.
Тих, хто ще не помер, але система вже встигла показати їхню ймовірну дату смерті.

На Астерії-9 похорон без тіл був не ритуалом завершення.

Це був ритуал відмови від того, щоб стати статистикою ще за життя.

Купол над центральною площею тріскався повільно.

Після відправлення першої дитячої групи тріщина над доком стабілізувалася завдяки шатловому накопичувачу Раена, мертвим тіням під полем і, як сказав Муха, «неприпустимій кількості людської впертості, яку технічна документація досі не враховує». Але нова тріщина над центральною площею лишалася. Вона світилася білою лінією в прозорій панелі, розгалужувалася тонкими венами й час від часу скидала вниз крихітний скляний пил.

Пил падав у світлі аварійних ламп, як свято, організоване дуже хворою цивілізацією.

Центральна система сказала о восьмій ранку:

— Доброго ранку, мешканці Астерії-9. У зв’язку з пошкодженням купола, успішним прийомом першого дитячого блоку, незавершеним некрологом та загальним рівнем емоційної непридатності до продуктивної праці рада секторів погодила проведення меморіального ритуалу.

Пауза.

— Нагадування: похорон без тіл не звільняє від обов’язку дихати рівно, не блокувати евакуаційні маршрути та не бити представників адміністрації без попереднього запису.

Муха, стоячи біля площі з щіткою, підняв голову.

— Я не писав останній пункт, але схвалюю структуру.

Бор Тарек, загорнутий у стару термоковдру, хрипко відповів:

— Запис на биття адміністрації де?

— Черга довга. Ви у списку очікування між сектором F і моральною історією колонізації.

— Я можу почекати. Старість тренує терпіння.

Нора Лейт стояла поруч і дивилася на тріщину над площею. Її внучка була вже на «Серафимі-12», у карантинному дитячому модулі, жива, стабільна, налякана, але жива. Корабель підтвердив це тричі. Нора читала повідомлення доти, доки слова не почали втрачати сенс від повторення.

Жива.
Стабільна.
Прийнята.

А Нора стояла під куполом, який сипався, і вперше в житті відчувала не чисту радість, а щось жорстоке, складне й соромне: полегшення, змішане з провиною. Її дитина врятована. Чужі — ще ні. Вона мала б радіти. Але радість у колонії, де поруч хтось отримує сірий статус, завжди приходить із брудними ногами.

— Вона жива, — сказав Бор тихіше.

— Так.

— То чого ти дивишся так, ніби її вже поховали?

Нора не відвела погляду від тріщини.

— Бо я не знаю, чи побачу її ще раз.

Бор мовчав. Це був рідкісний стан, і, можливо, найкращий із усіх його проявів співчуття.

Муха тихо під’їхав ближче.

— Рекомендація: не ховати себе раніше офіційного завершення життєвого циклу.

Нора подивилася на нього.

— Ти намагаєшся підтримати?

— Так. Виходить погано, але щиро.

Вона ледь усміхнулася.

— Це вже краще, ніж більшість офіційних промов.

У медблоці Сава Клейн не хотів похорону.

Він хотів спати.

Це була проста, груба, майже непристойна мрія. Спати не сидячи біля монітора. Не з планшетом на грудях. Не в момент між двома смертями. Не з таким відчуттям, що якщо він заплющить очі надовго, хтось тихо перестане дихати, бо лікар вирішив на мить стати людиною.

Але похорон був потрібний.

Сава знав це краще за всіх. Бо ті, хто не прощається, починають носити мертвих у собі неправильно. Вони перетворюють їх на провину, на гнів, на наказ, на виправдання, на голос у вентиляції, на чорну воду, на тріщини в рішенні. Мертві, яких не поховали, не стають спокійними. Вони стають політикою.

А політика мертвих на Астерії-9 уже мала дуже активний сезон.

Юр Масс лежав у медблоці під охороною, з обпаленою рукою й порожніми очима. Після зради біля генератора ніхто не знав, що з ним робити. Стратити? У колонії не було часу на суд і надто багато причин для гніву. Пробачити? Ніхто не мав права пробачати за тих, кого він ледь не вбив. Замкнути? Так і зробили, але навіть замкнений Юр лишався питанням.

Він дивився на Саву.

— Мене поведуть на похорон?

Сава не одразу відповів.

— Ти хочеш?

— Ні.

— Тоді чому питаєш?

Юр повернув голову до стелі.

— Бо я маю бути там.

— Люди можуть спробувати тебе вбити.

— Можливо, їм стане легше.

Сава різко поставив сканер на стіл.

— Не роби з себе зручну жертву. У нас тут уже черга з людей, які вирішили, що їхня смерть комусь допоможе.

Юр закрив очі.

— Я відкрив канал. Через мене купол ледь не впав. Через мене...