Серія 16. Купол тріскається

Купол тріснув не гучно.

Це було найобразливіше.

Після всього, що сталося з Астерією-9, колоністи вже заслужили бодай нормальний звук катастрофи. Щось величне, кінематографічне, з гуркотом, із сиренами, з червоним світлом, із драматичною паузою, під час якої кожен встигає усвідомити, що зараз його життя стане ще гіршим, ніж уже було, хоча ще вчора це здавалося технічно неможливим.

Але купол просто тріснув.

Тонко.

Сухо.

Майже ввічливо.

Наче старе скло на кухонній полиці, яке роками тримало чашки, образи й пил, а потім раптом вирішило: досить.

Перша біла лінія з’явилася над доковим сектором, там, де стикувальний коридор до «Серафима-12» прорізав захисне поле блідо-синім тунелем. Лінія пробігла між прозорими панелями купола й завмерла. Потім поруч з’явилася друга. Третя. Далі вже ніхто не рахував, бо людський мозок дуже швидко перестає любити математику, коли цифри починають означати тріщини над головою.

Центральна система повідомила:

— Увага. Зафіксовано мікротріщини зовнішньої купольної структури. Рівень загрози: неприємний.

Пауза.

— Оновлення: рівень загрози підвищено до «дуже неприємний». Просимо не панікувати вертикально біля скляних поверхонь.

На центральній площі люди підняли голови.

Прах падав, як завжди. Тіні стояли під захисним полем, як завжди. Червона планета за куполом лежала байдужа, як завжди. Але тепер у небі над ними була біла лінія, і ця лінія робила всі інші страхи конкретними. Голос у вентиляції був жахом. Вода з чорним оком була жахом. Некролог у прямому ефірі був жахом. Але тріщина — це дуже проста річ. Вона не потребує філософії. Вона каже: між тобою й смертю стало менше матеріалу.

Муха, маленький сервісний дрон із щіткою, повільно підняв голову до купола.

— Виявлено тріщину, — сказав він. — Рекомендація: не дивитися на неї з надією, що їй стане соромно.

Бор Тарек хрипко засміявся.

— А що, не працює?

— Я пробував на людях. Ефективність низька.

Нора Лейт притиснула внучку до себе.

— Це витримає?

Муха просканував купол. Його синій індикатор блимнув.

— Технічна відповідь: поки що. Людська відповідь: не подобається.

— Ти стаєш надто людяним, відро.

— Я теж цим незадоволений.

У доковому секторі Міра Вен стояла під тріщиною й дивилася на неї так, ніби особисто образилася на матеріал.

Купол був не просто склом. Це була багатошарова прозора структура з полімер-керамічного композиту, енергетичних ребер, мікросенсорної сітки й зовнішнього силового поля. Його будували, щоб він витримував пилові бурі, метеоритну крихту, перепади тиску й регулярні спроби планети довести, що людське житло тут — не колонізація, а нахабство.

Він не мав тріскатися.

Але останні дні на Астерії-9 усе, що «не мало», робило саме це з особливою фантазією.

Раен Корд стояв поруч, однією рукою тримаючись за край консолі, бо після архівного імпульсу й генераторної зради його тіло остаточно почало вимагати профспілку. Плече боліло, ребра скиглили, рана знову нагадувала, що героїзм — це найгірший вид фізичної активності. Але він стояв. Звісно, стояв. У нього була дурна звичка залишатися вертикальним саме тоді, коли всі обставини натякали на горизонтальне медичне ліжко.

— Скажи, що це поверхневий шар, — сказав він.

Міра мовчала.

— Міро.

— Це поверхневий шар.

— Ти брешеш?

— Так.

— Оце я ціную. Швидка діагностика.

Вона збільшила дані на панелі.

— Тріщина пройшла через зовнішній композит і зачепила сенсорну сітку. Внутрішній шар поки цілий. Поле компенсує навантаження, але нерівно. Якщо темна форма знову вдарить...

— Купол відкриється?

— Не весь. Локально. Над доком.

Раен подивився вгору.

— Тобто саме там, де ми готуємо першу хвилю евакуації.

— Так.

— У колонії просто неймовірне відчуття драматичного таймінгу.

Міра ввела команду на стабілізацію.

Екран відповів червоним.

— Немає достатньо енергії для повного підсилення купола й стикувального коридору одночасно.

Раен подивився на неї.

— Тобто вибір: тримати дах або двері.

— Так.

— Я ненавиджу, коли архітектура стає етичною проблемою.

До них підбіг Еміль, блідий, з планшетом у руках.

— Командний центр просить оцінку.

Міра не відводила очей від схеми.

— П’ятнадцять хвилин до ризику розширення тріщини. Сорок — до критичного стану, якщо поле не отримає стабілізацію. Менше, якщо зовнішня форма вдарить.

Еміль ковтнув.

— А перша хвиля?

— Має бути готова за чотири години.

Раен гірко всміхнувся.

— Приємно, коли смерть дає тобі дедлайн із запасом для нервового зриву.

Міра повернулася до нього.

— Ти йдеш до Сави.

— Ні.

— Раене.

— Якщо купол над доком трісне, потрібен пілот, який знає стикувальний коридор.

— Ти ледве тримаєшся.

— Я тримаюся.

— Ти стоїш із таким виглядом, ніби тебе зібрали з болю й поганої впертості.

— Нарешті ти оцінила мою конструкцію.

Вона зробила крок ближче, понизила голос.

— Не зараз.

Раен теж став серйозним.

— Саме зараз. Ти знаєш, що я потрібен тут.

— Я знаю, що ти потрібен живим.

— Це не суперечить.

— У тебе — часто.

Він хотів відповісти жартом, але не зміг. Бо вона дивилася на нього не як інженерка на пошкоджений ресурс. Не як командирка на члена команди. Як людина, яка щойно побачила його смерть у можливому майбутньому й тепер намагалася силою погляду відредагувати всесвіт.

— Я не шукатиму смерті, — сказав він тихо.

— Обіцяв.

— Обіцяв. Але я не можу піти, коли дах над дітьми тріскається.

Міра заплющила очі на секунду.

— Тоді працюєш під моїм контролем.

— Це звучить майже приємно.

— Не роби це еротичним.