Серія 13. Паніка за розкладом

Паніку на Астерії-9 призначили на дев’яту ранку.

Це було настільки по-колоніальному, що навіть кінець світу, мабуть, на мить зупинився, витер прах із обличчя й сказав: «Серйозно? Ви й це внесли в календар?»

Але адміністративна думка людства завжди була сильнішою за здоровий глузд. Якщо щось неможливо зупинити, його треба назвати, класифікувати, розбити на етапи, призначити відповідальних, видати талони, повісити інструкцію біля входу й зробити вигляд, що хаос почувається краще, коли має порядковий номер.

Після ночі чужого голосу у вентиляції колонія майже не спала. Повітря стало сухішим, горло дерло, медблок був переповнений, дитячий сектор сидів у вологих масках, Муха лежав на ремонтному столі з підпаленою гордістю й частково збереженою пам’яттю, а люди ходили коридорами так, ніби боялися вдихнути чужу думку.

Голос із вентиляції зник. Принаймні з головних контурів. Його вигнали сухим продувом, аварійними фільтрами, Міриною впертістю, Раеновою дурною хоробрістю й маленьким сервісним дроном, який на кілька хвилин став героєм, хоча героїзм у його прошивці офіційно значився як «непріоритетний експериментальний модуль».

Та відсутність голосу не означала спокій.

Вона означала очікування.

А очікування в колонії, де під куполом падав прах, у воді плавали чорні тіні, захисне поле тримало невідоме зовні, а рятувальний корабель вимагав від людей довести право на завтра, було гіршим за сирену. Сирена хоча б чесно кричить. Очікування мовчить і змушує людей самих придумувати всі варіанти смерті.

Тому о восьмій тридцять Дан Орвелл вийшов на загальний канал.

Він виглядав виснаженим. Мер мертвого міста вже не намагався бути гладким, переконливим і адміністративно красивим. Під очима в нього лежали тіні, на комірі — білий прах, а голос звучав так, ніби він не спав не ніч, а кілька моральних епох.

— Мешканці Астерії-9, — сказав він. — Через нічний інцидент у вентиляційній системі, сухий продув, зниження вологості, повторну оцінку евакуаційних статусів і наближення рятувального корабля ми очікуємо підвищення соціальної напруги.

На площі хтось крикнув:

— Та невже?

Орвелл не зупинився.

— Щоб уникнути неконтрольованого хаосу, рада секторів запроваджує стабілізаційний графік. Усі сектори отримають окремі часові вікна для повторної перевірки статусів, харчового розподілу, водного розподілу, звернень до евакуаційної ради та психологічної підтримки.

Раен Корд, який стояв у технічному доку поруч із Мірою, повільно підняв голову від модуля, який вони намагалися перетворити на евакуаційний контейнер.

— Вони зробили розклад для паніки, — сказав він.

Міра Вен навіть не здивувалася.

— Краще, ніж паніка без розкладу.

— Тобто ми вже на стадії, де це звучить розумно?

— Ми давно на стадії, де будь-яке слово без «негайна смерть» звучить розумно.

Центральна система підхопила:

— Нагадування: паніка поза встановленим часовим вікном вважається несанкціонованою і може бути перенесена на пізніший термін.

Пауза.

— Громадяни, які не встигли впасти в розпач у своєму секторі, можуть подати заявку на додатковий емоційний слот.

На центральній площі люди спершу мовчали.

Потім засміялися.

Не всі. Не весело. Не щиро. Але сміх пройшов площею хвилею, і це було небезпечно добре. Сарказм став останнім спільним майном колонії. Воду ділили. Харчі ділили. Повітря сушили. Майбутнє фільтрували. А от чорний гумор поки не встигли поставити на талони.

Муха, якого після ремонту поставили біля командного центру на зарядну платформу, тихо сказав:

— Прошу внести мене в розклад образ. Я маю накопичений пакет.

Бор Тарек, що стояв поруч із Норою Лейт і хрипів після ночі сухого повітря, нахилився до дрона.

— Тобі після героїзму треба лежати.

— Я лежав. Мені не сподобалося. Горизонталь принижує колеса.

— Ти ледве не вимкнувся, відро.

— Ви теж ледве не вимикаєтесь щодня, але я не називаю це аргументом проти вашого бурчання.

Бор примружився.

— Після такого тебе точно треба в раду.

— Я вже подав заявку на посаду міністра безглуздих висновків.

Нора вперше за ранок усміхнулася.

І саме тоді о дев’ятій нуль-нуль почалася перша офіційна паніка.

Сектор F.

Згідно з графіком, мешканці сектора F мали прийти на повторну оцінку евакуаційних статусів, отримати оновлені харчові пайки й пройти коротку психологічну консультацію. Це було написано в оголошенні. У реальності двісті сімдесят людей стояли в черзі під куполом, тримали талони, дивилися на екрани й чекали, чи система скаже їм: «Вітаємо, ви ще можете уявляти завтра» або «Просимо спокійно перейти до категорії статистичного сміття».

Ніяка психологічна консультація не витримує такої черги.

Першою зірвалася жінка середнього віку, на ім’я Лаура Сін. Вона була сестрою Емри Сін, тієї самої пацієнтки, яка померла через воду, перенаправлену в R-0. Лаура отримала червоний статус. Її син — зелений. Її чоловік — сірий.

Вона довго дивилася на екран.

Потім засміялася.

Сміх був тихий, майже ввічливий. А потім перетворився на крик.

— Ви хочете забрати мого сина, залишити мого чоловіка й сказати мені чекати повторної оцінки? Ви серйозно? Може, мені ще подякувати за оптимізацію сім’ї?

Психологічний волонтер спробував підійти.

— Лауро, будь ласка...

Вона відштовхнула його.

— Не кажи «будь ласка»! Це слово вже пахне протоколом!

Люди навколо почали гудіти. Хтось підтримав її. Хтось просив заспокоїтися. Хтось вимагав, щоб його статус переглянули негайно. Хтось плакав. Хтось сміявся. Один чоловік просто сів на підлогу й почав акуратно розкладати свої талони у формі маленької могили.

Ілана Сор спостерігала за всім із охороною.

— Не втручатися грубо, — сказала вона. — Бар’єр тримати. Зброю вниз.

Один охоронець нервово запитав: