Серія 10. Харчі для приречених

Голод прийшов не з порожніх складів.

Це було б занадто просто, навіть майже чесно. Порожній склад — зрозуміла трагедія. Відкриваєш двері, бачиш порожнечу, лякаєшся, лаєш адміністрацію, пишеш заповіт, ділиш останній батончик на сім частин і намагаєшся не дивитися в очі тому, кому дістанеться крихта з найменшою кількістю білка.

Але на Астерії-9 голод прийшов із повних контейнерів.

Саме це було найогидніше.

У північному харчовому сховищі ще залишалися картриджі синтетичного білка, концентрати водоростей, поживні пасти, мінеральні капсули, аварійні брикети, сухі пайки для зовнішніх груп і навіть кілька ящиків «психологічно комфортної їжі», тобто маленьких десертів із таким смаком, ніби хтось намагався згадати шоколад за описом людини, яка ніколи не жила на Землі. Склади не були порожніми.

Просто вони вже не належали всім.

Після ночі тіней під захисним полем колонія прокинулася під новим звуком. Не сирена. Не молитва маяка. Не шепіт води. Не скрегіт чорної органіки під підлогою.

Шурхіт.

Тихий, дрібний, нервовий шурхіт тисяч упаковок, які перераховували, перекладали, зважували, маркували, розносили по списках, ділили на категорії, резерви, підрезерви, медичні пайки, дитячі пайки, технічні пайки, охоронні пайки, «стратегічну недоторкану норму» і ще одну графу, яку хтось із адміністрації дуже обережно назвав «відкладеним споживанням».

У народі її одразу перейменували на «їжа для тих, кого ще не шкода».

Центральна система, на жаль, знову вирішила почати день.

— Доброго ранку, мешканці Астерії-9. Через порушення зовнішнього поля, зниження водних резервів і перегляд евакуаційного графіка запроваджується оновлений режим харчового розподілу. Просимо не їсти паніку. Вона має низьку поживну цінність і високий рівень соціального забруднення.

Пауза.

— Нагадування: спроби обмінювати членів адміністрації на харчові картриджі не підтримуються системою. Поточна ринкова вартість адміністрації нестабільна.

На площі хтось засміявся.

Коротко. Сухо. Майже кашлем.

Муха, маленький сервісний дрон із щіткою, стояв біля харчового пункту й дивився на чергу. Черга тяглася від центрального складу до старого фонтану вологості, який уже не працював, бо навіть декоративна вода тепер вважалася образою громадської моралі. Люди тримали контейнери, талони, пластикові миски, дитячі чашки, порожні пакети, старі обгортки й надію такого розміру, що її можна було б видати за мікропорцію.

— Увага, — сказав Муха. — Сьогоднішнє меню: білкова паста, водоростевий концентрат, брикет зі смаком оптимізму та додаткова порція розчарування без черги.

Бор Тарек, старий шахтар, глянув на нього з-під сивих брів.

— А смерть у меню є?

— Смерть подається безкоштовно, але адміністрація просить не створювати ажіотаж.

— От бачиш, — буркнув Бор до Нори Лейт, що стояла поруч. — Єдине, що ще без талонів.

Нора притискала до себе внучку й мовчала. Вона не жартувала від ранку. Це було погано. Люди, які перестають жартувати під час кінця світу, або вже змирилися, або щойно прийняли рішення, яке іншим не сподобається.

На великому екрані над пунктом видачі світився новий харчовий розподіл.

Діти — підвищений пайок.
Медичні пацієнти — спеціальний пайок.
Технічний персонал — робочий пайок.
Охорона — стабілізаційний пайок.
Старі та непрацездатні — базовий пайок.
Категорія D — мінімальний пайок до уточнення евакуаційного статусу.

Люди читали ці рядки й розуміли, що колонія навчилася формулювати голод так, щоб він виглядав як таблиця.

Міра Вен стояла в командному центрі перед харчовою картою й ненавиділа її майже так само, як учора ненавиділа водну.

Раніше вона думала, що найстрашніші схеми — це ті, де червоніють аварійні вузли, падає тиск, горить реактор або вода зникає в невідомий сектор. Тепер вона бачила іншу карту: склади, пайки, строки, черги, групи ризику, калорії, вік, фізичне навантаження, медичні потреби, психологічна стійкість.

Психологічна стійкість у графі харчів виглядала особливо цинічно. Наче голодна людина стає ситішою від того, що достатньо стабільно дивиться на власну порожню миску.

— Запасів вистачить на тридцять дев’ять годин, — сказала Міра. — Якщо тримати поточні норми.

Дан Орвелл, мер мертвого міста, стояв поруч і виглядав так, ніби ці тридцять дев’ять годин поклали йому на плечі замість плаща.

— Корабель прибуде через п’ятдесят дві.

— Якщо прибуде, — сухо сказала Ілана Сор.

Вона стояла біля дверей, у темній броні, з обличчям людини, яка вже кілька днів не спить, але все ще має достатньо сил, щоб зламати комусь ніс за неправильний порядок слів.

Орвелл кивнув.

— Якщо прибуде.

Сава Клейн переглядав медичний список.

— Якщо знизити базовий пайок ще на десять відсотків, у нас почнуться непритомності серед старих і пацієнтів із праховим ураженням. Якщо знизити дитячий — я особисто вб’ю того, хто запропонує.

— Це не зовсім медичний аргумент, — сказала Ельза Рік.

Вона сиділа осторонь, під охороною, але все ще в раді. Формально її відсторонили від ресурсних систем. Практично — ніхто не міг дозволити собі ігнорувати людину, яка знала корпоративні протоколи краще, ніж більшість людей знали власну совість. Це було огидно, але корисно. Як хірургічний ніж, яким учора когось поранили, а сьогодні треба різати пухлину.

Сава підняв очі.

— Пані Рік, якщо вас влаштовують тільки медичні аргументи, я сформулюю так: заберете пайок у дітей — я зміню ваш анатомічний статус.

Муха, що протоколював засідання з кута, тихо сказав:

— Погроза класифікована як емоційно переконлива.

Ельза не відреагувала.

Раен Корд стояв біля Міри й дивився на харчову карту. Він мав би бути в медблоці. Це вже стало своєрідним ритуалом: Сава наказує Раену лежати, Раен урочисто порушує наказ, Міра лається, Раен усміхається, колонія тим часом знаходить новий спосіб померти.