Серія 8. Вода дорожча за правду

Вода стала дорожчою за правду на восьмий день.

Не раптово. Такі речі рідко стаються раптово, навіть якщо людям потім зручно вдавати, що все зламалося за одну ніч. Вода дорожчала повільно. Спершу вона просто стала «ресурсом». Потім «нормованим ресурсом». Потім «критично нормованим ресурсом». Потім «предметом стабілізаційного обліку». А коли щось отримує настільки довгу офіційну назву, будь-яка розумна людина повинна негайно почати ховати каністру під ліжком і недовірливо дивитися на сусідів.

На Астерії-9 вода більше не була водою.

Вона стала владою.
Вона стала валютою.
Вона стала сповіддю.
Вона стала ножем.

Під прозорим куполом колонії ще світився штучний ранок. Білий прах повільно падав із вентиляційних решіток, ніби хтось нагорі продовжував репетицію похорону й не міг визначитися з кількістю декору. Червона планета за куполом лежала холодна, величезна й байдужа, а всередині люди стояли в чергах із порожніми контейнерами. У кожного на шиї або зап’ясті висів талон. У кожного на обличчі — маска. У кожного в очах — питання: скільки ще?

Центральна система промовила о сьомій:

— Доброго ранку, мешканці Астерії-9. Через зниження водного резерву на дев’ять цілих вісім десятих відсотка добова норма води тимчасово переглядається. Просимо не використовувати воду для зайвих емоційних проявів.

Пауза.

— До зайвих емоційних проявів належать: демонстративне вмивання, сльози без медичної потреби, романтичні жести з використанням рідини, символічне плювання в бік адміністрації.

На площі хтось засміявся, але сміх був сухий, як старий бинт.

Муха, маленький сервісний дрон, під’їхав до пункту видачі води й підняв щітку.

— Нагадування: сльози не приймаються як альтернатива питній воді. Хоча за рівнем солоності деякі заяви адміністрації близькі.

— Ти колись договоришся, — буркнув Бор Тарек, старий шахтар, який стояв у черзі з пом’ятим контейнером.

— Моє програмне забезпечення вже визнано морально небезпечним, — відповів Муха. — Я пишаюся.

Бор криво всміхнувся.

— Значить, ти майже людина.

— Образа прийнята як комплімент.

Пункт видачі відкрився.

Люди рушили вперед.

Води стало менше.

Правди теж.

Міра Вен стояла в головному водному центрі й дивилася на карту потоків.

Карта була поганою. Не просто поганою, а такою, що будь-який інженер із нормальним інстинктом самозбереження мав би закрити її, випити щось міцне й переїхати на планету, яка не намагається пити колонію зсередини. На жаль, переїзд був ускладнений тим, що єдиний доступний світ навколо складався з червоного каміння, радіації, бур і мертвої образи планети.

Сині лінії водної мережі блимали нерівно. Деякі стали жовтими. Деякі червоними. Нижні магістралі поводилися так, ніби вода в них не просто текла, а ухвалювала екзистенційні рішення. Частина резерву зникала без витоку. Частина поверталася з іншим хімічним складом. Частина давала слабкий тепловий сигнал, ніби хтось унизу грів її руками.

— Воно знову п’є, — сказала Міра.

Раен Корд стояв позаду, спершись плечем на дверну раму. Він тримав два маленькі стакани з водою. Справжньою. Не кавою, не синтетикою, не рідиною з моральним присмаком фільтра. Просто водою.

— Може, воно теж має талон? — сказав він.

— Якщо має, я хочу побачити, хто йому видав категорію A.

— Планетарна пам’ять. Критичний персонал. Без неї нас нікому буде вбивати.

Вона повернулася до нього.

— Ти приніс воду?

— Так.

— Звідки?

— З моєї норми.

— Раене.

— Не починай.

— Ти після опіку й перевантаження маєш пити повну норму.

— А ти після трьох діб без сну маєш не виглядати так, ніби можеш відремонтувати водну систему силою ненависті.

— Я можу.

— Я знаю. Саме тому приніс воду.

Він простягнув їй стакан.

Міра не взяла одразу. Її пальці зависли в повітрі. Вода в цій колонії вже перестала бути простим жестом. Дати людині воду означало щось майже непристойне. Інтимніше за дотик. Відвертіше за поцілунок. Небезпечніше за освідчення.

— Не роби так, — сказала вона тихо.

— Як?

— Наче вода — це квіти.

— Квіти в гідропоніці давно визнані нераціональними.

— Раене.

— Пий.

Вона взяла стакан. Їхні пальці торкнулися, і на секунду все навколо стало надто близьким: його рука, теплий подих, темні кола під очима, запах металу, праху й людини, яка вперто не хоче відходити.

Міра зробила ковток.

— Це безглуздо, — сказала вона.

— Так.

— Небезпечно.

— Так.

— Ти зменшуєш власні шанси.

— Не драматизуй. Я просто фліртую гідратацією.

Вона ледь усміхнулася.

— Найгірший вид флірту.

— Зате актуальний.

Вона випила ще ковток і поставила стакан на панель.

— Сьогодні вночі зникло сто сорок літрів із резерву нижнього медичного контуру.

Раен перестав усміхатися.

— Зникло?

— Не витекло. Не вкрали. Не використали. Зникло.

— Ти впевнена, що не вкрали?

— Я перевірила доступи. Ніхто з медблоку не відкривав клапани.

— А адміністрація?

— Теж ні. Принаймні офіційно.

Раен нахилився до карти.

— У нас є неофіційно?

— У нас завжди є неофіційно. Це колонія, а не рай.

Міра відкрила прихований журнал системи. На екрані висвітилися дивні позначки: ручне відкриття старого клапана, обхід через резервну лінію, перенаправлення до сектора, який на нових схемах не існував.

Раен примружився.

— Що це за сектор R-0?

— Не знаю.

— Мені не подобається, коли ти так кажеш.

— Мені теж. Особливо коли це стосується води.

— Старий сектор «Гермеса»?

— Можливо.

— А якщо там не мертві, а живі?

Міра мовчала.

Ця думка була настільки неприємною, що хотілося негайно назвати її дурницею. Але Астерія-9 давно перетворилася на місце, де дурниці регулярно ставали офіційними новинами.