Серія 7. Мер мертвого міста

Місто стало мертвим не тоді, коли в ньому з’явилися перші трупи.

Трупи в колоніях — справа майже адміністративна. Їх реєструють, пакують, заморожують, заносять у журнал, іноді згадують на загальних зборах, якщо смерть була достатньо зручною для морального піднесення. Мертве місто починається не з тіл. Воно починається тоді, коли живі перестають питати, що буде завтра, і починають питати: кому сьогодні дадуть воду.

Астерія-9 прокинулася саме таким містом.

Під прозорим куполом повільно кружляв білий прах. Він осідав на чергах, на талонах, на шоломах охоронців, на дитячих ковдрах, на порожніх контейнерах і на обличчях людей, які вже не мали сил витирати з себе символіку власного похорону. Колонія ще світилася. Лампи працювали. Двері відчинялися. Вентиляція хрипіла, але тягнула. У гідропоніці ще зеленіли листки. Десь навіть пищав автомат із синтетичною кавою, хоча тепер його звук більше нагадував передсмертний жарт цивілізації.

Але місто було мертве.

Не повністю.
Не остаточно.
Але вже юридично приречене.

Рятувальний корабель летів до них, та кожне нове повідомлення з орбіти нагадувало не порятунок, а процедуру сортування на складі: хто чистий, хто заражений, хто корисний, хто ризикований, хто дитина, хто медик, хто «підлягає подальшій оцінці». Найстрашніше в бюрократії не те, що вона холодна. Найстрашніше, що вона вміє дивитися на людину й бачити не обличчя, а графу.

О сьомій ранку центральна система промовила:

— Доброго ранку, мешканці Астерії-9. До прибуття рятувального корабля лишається шістдесят шість годин. Просимо зберігати порядок, талони, маски та здатність не перетворювати сусідів на ресурс.

Пауза.

— Остання рекомендація є етичною, а не технічною. Її виконання вітається, але не гарантується.

На центральній площі кілька людей засміялися. Нервово. Сухо. Ніби сміх у них теж видавали за талонами.

Муха, сервісний дрон із щіткою, стояв біля пункту розподілу води й урочисто підмітав прах у маленьку купку. Через секунду зверху падало ще більше. Дрон зупинявся, дивився на новий шар і знову починав.

— Цикл прибирання нагадує політичну реформу, — оголосив він. — Багато руху, нуль результату, але керівництво задоволене.

— Обережніше, консервна банко, — буркнув Бор Тарек, старий шахтар. — За такі слова тебе можуть обрати мером.

— Попередження прийнято. Самознищення здається менш болісним.

У натовпі знову хтось засміявся.

А на верхньому балконі адміністративного центру Дан Орвелл дивився вниз і розумів, що вперше за весь час колонія сміється не з оголошень, не з дрона і не з ситуації. Вона сміється з нього. З влади. З тієї тонкої плівки пристойності, яка ще тримала місто від остаточного розпаду.

Він був мером мертвого міста.

І це місто нарешті почало дивитися на нього.

Колись Дан Орвелл любив балкон адміністративного центру. Звідси Астерія-9 виглядала як доказ успіху. Купол, гідропоніка, житлові сектори, школи, лабораторії, транспортні лінії, маленькі кав’ярні, де люди вдавали, що напій із водоростей і гірких білкових домішок можна називати капучино. Звідси було зручно говорити про розвиток, стабільність, спільне майбутнє й інші слова, які красиво звучать, доки під фундаментом не ворушаться мертві діти.

Тепер з балкона було видно інше.

Черги.
Бар’єри.
Патрулі.
Сірі плями праху.
Чорні тріщини на підлозі.
Порожні очі людей.
І маленьку дівчинку Лію, яка сиділа біля медичного сектора з іграшковим корабликом у руках і дивилася на площу так, ніби вже знала, хто з дорослих збреше першим.

Орвелл опустив погляд на свій талон.

Категорія A.
Управлінське ядро.
Підвищений пріоритет евакуації.

Він довго дивився на ці слова, а потім засміявся. Тихо. Без радості.

— Щось смішне? — запитала Ельза Рік за його спиною.

Він не обернувся.

— Так. Виявляється, я цінний.

— Ви керівник колонії.

— Я керівник черги до могили.

— Драматизм не допоможе.

— Допомагав же вашій кар’єрі.

Ельза підійшла ближче. Її обличчя було спокійне, але в погляді з’явився холодний блиск. Вона не любила, коли її кусали словами. Не тому, що це боліло. А тому, що слова лишали сліди в протоколах.

— Сьогодні вам треба підписати евакуаційний попередній список, — сказала вона.

Орвелл повільно повернувся.

— Ні.

— Це не запит.

— А це не відповідь, яка вам подобається.

— Без попереднього списку корабель не прийме пасажирів у встановленому порядку.

— Тоді ми складемо список відкрито.

— Це неможливо.

— Чому?

— Тому що люди не витримають.

Орвелл подивився вниз, на площу.

— Люди вже витримують усе, що ми на них скинули.

— Саме тому не треба давати їм останній привід зірватися.

— Останній привід? Пані Рік, вони стоять у праху, дихають через фільтри, ділять воду за талонами, ховають дітей від мертвої станції й чекають корабель, який може назвати їх брудними. Список — це не привід. Це дзеркало.

Ельза зробила крок ближче.

— Дзеркала іноді розбивають.

— Тоді хоч побачимо, хто тримав камінь.

Вона простягнула планшет.

— Підпишіть.

На екрані був список.

Перші рядки: управлінське ядро, медичний персонал, технічна команда, діти з низьким рівнем зараження, охорона, пілоти, представники корпорації. Прізвище Ельзи Рік стояло в першій десятці. Прізвище Лії — у секції «відкладена оцінка». Нора Лейт — категорія C. Бор Тарек — категорія D-ризик через вік, легеневе ураження, контакт із прахом.

Орвелл мовчав.

— Ви розумієте, — сказала Ельза, — що без жорсткого відбору ми втратимо всіх.

— А з ним?

— Врятуємо частину.

— І ви вже вирішили, яка частина виглядатиме краще у звіті.

— Я вирішила, яка частина має найвищий шанс вижити.

— Ні. Ви вирішили, яка частина має найвищий шанс бути виправданою перед радою директорів.