Серія 6. Виживання за талонами

На шостий день колонія офіційно навчилася рахувати людей неправильно.

До цього вона рахувала воду, повітря, прах у вентиляції, чорні прожилки в стінах, години до прибуття рятувального корабля, дітей, яких можна посадити в старі капсули, і дорослих, які ще не зламалися настільки, щоб почати кусати сусіда за каністру. Але тепер настав справжній адміністративний апокаліпсис: Астерія-9 запровадила талони виживання.

Це звучало майже пристойно, якщо не думати. А колоніальна адміністрація дуже розраховувала, що люди не думатимуть. Думання псувало статистику, підвищувало споживання кисню і призводило до неприємних питань на кшталт: «Чому вода в управлінському секторі прозоріша, ніж наша?», «Чому корпорація знала про стару станцію?» і «Скільки коштує людська гідність у перерахунку на літри?»

Відповідь на останнє питання виявилася прикро конкретною:
один літр води, двісті грамів харчового білка, чотири години доступу до теплого сектора і право на медичний огляд раз на дві доби.

Саме це отримував дорослий колоніст за базовим талоном категорії C.

Категорія B давала більше: півтора літра води, додаткову порцію білка, доступ до санітарної кабіни раз на три дні та пріоритет у черзі до фільтрованого повітря.

Категорія A була для критичного персоналу: інженерів, лікарів, охорони, пілотів, операторів реактора, дітей і тих, кого корпорація вважала достатньо корисними, щоб не дати їм померти до підписання відповідного акту.

Категорія D не афішувалася.

Вона означала: «ресурси тимчасово недоступні».

У народі її вже називали простіше: талон на ввічливу смерть.

Центральна система оголосила це о сьомій ранку з тоном ведучої ранкового шоу, яка щойно повідомила, що сьогодні замість погоди буде голод.

— Доброго ранку, мешканці Астерії-9. З метою справедливого розподілу ресурсів запроваджується талонна система виживання. Просимо зберігати спокій, чергу, документи й залишки людської подоби.

Пауза.

— Останній пункт не є обов’язковим, але рекомендований для підтримки соціальної гармонії.

На центральній площі, присипаній прахом і поділеній бар’єрами, люди слухали мовчки. Мовчання стало новою мовою колонії. Воно означало втому, злість, страх, зневіру і небезпечну близькість до того моменту, коли хтось перестає питати дозволу й починає ламати двері.

Муха, маленький сервісний дрон із щіткою, стояв біля пункту видачі талонів. На його корпусі хтось намалював сажою маленький чорний хрестик. Дрон не образився. Він просто відсканував малюнок і оголосив:

— Символічне маркування прийнято. Якщо це похоронний знак, прошу уточнити адресата. Черга велика.

Стара Нора Лейт, яка стояла поруч із внучкою, тихо сказала:

— Навіть робот уже став могильником.

— Ні, — відповіла дівчинка. — Він просто чесніший за дорослих.

Муха повернув голову до неї.

— Дякую. Мене не часто ображають так тепло.

Пункт видачі талонів відкрився.

Люди рушили вперед.

І в цей момент Астерія-9 перестала бути колонією остаточно.

Вона стала чергою.

Міра Вен стояла в технічному центрі водного циклу й дивилася на власний талон категорії A.

На маленькій пластиковій пластині було її ім’я, посада, рівень допуску, добова норма води, харчів, повітря й медичного доступу. Усе дуже акуратно. Людину стиснули до кількох рядків коду й облікової категорії. Якби смерть мала бухгалтерію, вона б аплодувала.

— Категорія A, — сказав Раен Корд, з’являючись біля дверей. — Вітаю. Ти офіційно цінна.

— Я була цінна й до того.

— Так, але тепер це надруковано на шматку пластику. Прогрес цивілізації.

Він підійшов ближче. На його руці була пов’язка після вчорашнього перевантаження шатлового каналу. Він мав би лежати в медблоці, але Раен мав таку ж повагу до медичних приписів, як планета до корпоративних ліцензій.

Міра глянула на його талон.

— У тебе теж A.

— Пілот, власник напівживого шатла, носій сумнівного чару. Колонія нарешті оцінила мій внесок.

— Чар у талон не входить.

— Дарма. На чорному ринку він уже дорожчий за душ.

Міра відклала свій талон на стіл.

— Я не буду брати подвійну норму.

Раен не пожартував.

— Міро.

— У секторі D людям дали категорію C із пониженим водним коефіцієнтом. У них діти, старі, хворі.

— Ти відповідаєш за водний цикл. Якщо ти впадеш, вони отримають не менше води. Вони отримають нуль.

— Я знаю.

— Тоді не роби вигляд, що самопожертва — це інженерне рішення.

Вона різко повернулася.

— А що мені робити? Пити більше, бо система вирішила, що моє життя важить пів літра зверху?

Раен підійшов ближче. Його обличчя було спокійне, але в очах уже з’явилася та темна втома, яка останні дні оселилася в усіх дорослих.

— Так. Пити. Їсти. Спати, якщо вийде. Лаятися. Фліртувати зі мною в перервах між катастрофами. Виживати настільки вперто, щоб ця клята колонія мала шанс.

— Ти зараз намагаєшся мене заспокоїти?

— Ні. Я намагаюся не дивитися, як ти повільно вбиваєш себе з почуття провини.

Вона мовчала.

Прах падав із вентиляційної решітки тонкою лінією на край столу. Міра провела пальцем по білому шару, і він лишився на рукавичці, мов крейда. Десь під ними, глибоко в старих тунелях, червона станція мовчала. Діти спали під охороною. Старі капсули чекали. Рятувальний корабель летів, але слово «селекція» вже отруїло саму думку про порятунок.

— Я бачила сьогодні список, — сказала вона тихо.

— Який?

— Попередній розподіл дитячих капсул. Система склала його автоматично.

Раен застиг.

— За яким принципом?

— Вік, стан здоров’я, генетичні ризики, рівень зараження прахом, ймовірність виживання після евакуації.

— І?

— Лія не в першій групі.

Він повільно видихнув.

— Через що?