Серія 5. Діти червоної станції

Діти червоної станції прокинулися раніше за дорослих.

Це було поганим знаком. У нормальній колонії діти прокидаються від штучного світанку, запаху синтетичної каші, сварок батьків через талони на душ або від голосу навчального модуля, який із безжальною бадьорістю повідомляє, що сьогодні вони вивчатимуть історію великої людської експансії. Історію, у якій людство завжди виглядало героїчно, мудро й трохи засмагло на фоні нових планет.

У реальному житті людство виглядало втомленим, кашляло прахом, крало воду з аварійних резервів і будувало дитячі садки над старими могилами, бо ділянка була зручною для логістики.

На Астерії-9 діти прокинулися від співу.

Спів ішов не з динаміків. Не з навчального блока. Не з аварійного маяка, який після вчорашньої молитви замовк так підозріло, як мовчить людина, що вже сказала правду й тепер чекає, кого за неї покарають. Спів ішов знизу. Крізь підлогу. Крізь ліжка. Крізь тонкі дитячі ребра.

Це була колискова.

Тиха, тепла, майже земна. У ній не було слів, тільки мелодія, що нагадувала про руки матері, світло в коридорі, ковдру біля підборіддя й наївне переконання, що дорослі контролюють світ. Найжорстокіша брехня дитинства полягає не в тому, що чудовиська не існують. Вони існують. Просто дорослі часто підписують із ними договори, а потім називають це розвитком інфраструктури.

Лія розплющила очі.

Вона лежала на верхній койці в тимчасовому дитячому секторі, куди перевели всіх дітей після того, як червона станція почала «демонструвати небажані акустичні явища». Так це назвала адміністрація. Діти називали простіше: станція кличе.

Навколо неї в напівтемряві прокидалися інші.

Марко сидів на ліжку й тримався за вуха, хоча звук не проходив через вуха.
Семирічна Ада тихо плакала, не розуміючи чому.
Близнюки Нік і Ная дивилися під ліжко, ніби там хтось мав вилізти.
Малий Тим, якому було лише п’ять, простягнув руку до підлоги й прошепотів:

— Вони не злі.

Лія сіла.

— Не торкайся.

Тим слухняно забрав руку. Діти в колоніях швидко вчаться слухатися не дорослих, а тих, хто справді знає, коли треба тікати.

У кутку загорівся нічник у формі земного місяця. Його привезли з першої хвилі переселенців, і тепер він світився нерівно, бо батарея була стара, а зарядні кабелі давно пішли на ремонт медичного сканера. На стіні в м’якому світлі проступали тіні дітей — надто довгі, надто тонкі, надто схожі на фігури з праху, які вчора стояли навколо аварійного маяка.

З динаміка нарешті пролунав голос центральної системи:

— Доброго ранку, юні мешканці Астерії-9. Якщо ви чуєте несанкціоновану мелодію, повідомте найближчого дорослого. Якщо найближчий дорослий теж чує мелодію, зберігайте спокій і не створюйте хорових колективів без дозволу адміністрації.

Марко тихо сказав:

— Система дурна.

— Ні, — відповіла Лія. — Вона просто боїться.

— Системи не бояться.

— Ця вже навчилася.

Підлога під ними ледь здригнулася.

Колискова змінилася. У ній з’явився ритм. Не дитячий. Глибший. Повільний. Схожий на серце, яке б’ється під землею й не поспішає, бо знає: усі над ним належать йому за правом фундаменту.

На дверях дитячого сектору спалахнув червоний індикатор.

ІЗОЛЯЦІЯ.

Діти завмерли.

Марко підскочив до панелі.

— Нас закрили.

— Не нас, — сказала Лія.

— А кого?

Вона подивилася на підлогу.

— Від нас.

У командному центрі Астерії-9 ранок був схожий на погано сплановану страту.

Екрани блимали, люди кричали, системи видавали взаємно несумісні звіти, а білий прах лежав на всьому тонким шаром, ніби сама колонія намагалася завчасно припудрити обличчя перед похороном. Після вчорашнього аварійного сигналу в космос усі чекали відповіді. Відповідь була. Точніше, її жалюгідна службова тінь.

ПАКЕТ ПРИЙНЯТО. ЗАПИТ ПЕРЕДАНО. ОЧІКУЙТЕ КЛАСИФІКАЦІЇ.

Класифікації.
Не допомоги. Не кораблів. Не рятувального флоту.
Класифікації.

Корпорація «Геліос-Колоніал» навіть апокаліпсис спершу хотіла розкласти по папках.

Дан Орвелл стояв перед головним екраном і виглядав так, ніби за ніч остаточно зрозумів: влада — це не можливість командувати, а привілей першим дізнаватися, наскільки все погано.

— Вони отримали сигнал сім годин тому, — сказав він. — Чому досі немає маршруту евакуації?

Ельза Рік, представниця корпорації, не відповіла одразу. Вона стояла в сірому костюмі, на якому не було жодної порошинки праху. Це здавалося майже надприродним. Прах падав на всіх, але Ельза виглядала так, ніби навіть смерть не мала відповідного допуску, щоб торкатися її лацкана.

— Аварійні процедури вимагають оцінки біологічної, юридичної та фінансової загрози, — сказала вона.

— Фінансової?

— Якщо колонія визнана зараженою, евакуйовані можуть бути класифіковані як переносники.

— Вони люди.

— Юридично це ще не встановлено.

Орвелл повернувся до неї.

— Ви щойно сказали, що юридично не встановлено, чи люди — люди?

— Я сказала, що статус потенційно заражених потребує уточнення.

Сава Клейн, який сидів біля медичного термінала, підняв голову.

— У мене в медблоці сорок три пацієнти, які кашляють прахом, двоє бачать мертвих родичів у системі водопостачання, одна жінка розмовляє з рослиною, бо та відповідає голосом її чоловіка, і троє дітей чують колискову під підлогою. Хочете, я уточню їхній статус? Вони налякані. Це найбільш людський статус із доступних.

Ельза холодно подивилася на нього.

— Емоції не є критерієм карантинного рішення.

— Тоді не дивно, що корпорації так добре виживають.

Міра Вен не брала участі в суперечці. Вона стояла біля окремої панелі й дивилася на схему червоної станції — старого дитячого навчального блоку, який розташовувався біля одного з допоміжних аварійних маяків. Його називали червоним через освітлення: у перші роки колонії там постійно барахлили лампи, заливаючи класи м’яким червоним світлом. Діти любили його. Казали, що так станція схожа на серце.