Серія 4. Молитва аварійного маяка

Аварійний маяк молився всю ніч.

Це було непристойно з технічного погляду. Маяки не повинні молитися. Вони мають передавати сигнали, блимати, пищати, дратувати операторів і з холодною механічною впертістю повторювати: «Допоможіть, ми помираємо, координати такі-то, бажано прилітайте до того, як від нас залишиться естетичний пил».

Але маяк Астерії-9 давно перестав виконувати свою роботу.

Тепер він шепотів.

Його голос ішов не з динаміків. Не з інформаційних панелей. Не з аварійного каналу. Він ішов з труб, із вентиляції, з порожніх пляшок для води, з дитячих нічників, із металевих стін, із старих швів купола, з чужих снів і з тієї частини людської душі, яку цивілізація зазвичай закриває словами «все буде добре».

— Отче наш, що єси на небесах...
— Код аварії дев’ять-сім...
— Мамо, я не хочу вниз...
— Сигнал не проходить...
— Хліб наш насущний...
— Води...
— Не ховайте нас під новим домом...
— Амінь...
— Амінь...
— Амінь...

У житловому секторі D люди прокидалися, сідали на ліжках і слухали. Дехто плакав. Дехто молився разом із маяком, хоча ще вчора клявся, що не вірить ні в богів, ні в корпорації, ні в справедливість, бо всі троє однаково погано відповідали на звернення. Дехто затуляв вуха, але голос ішов не через слух. Він ішов через кістки.

Під куполом усе ще падав прах.

Не так густо, як учора, але достатньо, щоб кожна поверхня виглядала так, ніби колонію присипали попелом перед похороном, а церемоніймейстер запізнився через технічну несправність катафалка. Білий шар лежав на переходах, на рослинах, на водних каністрах, на броні охоронців, на плечах людей і на маленькому сервісному дроні М-17, який уже третю годину стояв біля центральної площі з щіткою в маніпуляторі й намагався вирішити, чи має сенс прибирати кінець світу, якщо він продовжує сипатися зверху.

— Меморіальний режим активний, — оголосив Муха сам собі. — Прибирання здійснюється з повагою до безнадії.

Потім він провів щіткою по підлозі, відкрив під шаром праху чорну тріщину, подумав і додав:

— Безнадія не співпрацює.

О сьомій ранку центральна система спробувала повернути колонії ілюзію нормальності.

— Доброго ранку, мешканці Астерії-9. Нічний акустичний феномен класифіковано як некритичний релігійно-технічний збій. Просимо не приєднуватися до несанкціонованих молитов аварійних пристроїв.

Пауза.

— Адміністрація нагадує: офіційний графік молитов, скарг і екзистенційних криз доступний у секторі громадської підтримки.

Ніхто не засміявся.

Це було погано.

Колонія могла витримати нестачу води, прах у легенях, чорні прожилки в стінах і мера, який відкрив у собі совість із запізненням на кілька тисяч помилок. Але коли люди переставали сміятися з офіційних оголошень, це означало, що страх уже перейшов межу, за якою гумор перестає бути ліками й стає лише гарною табличкою на дверях моргу.

Міра Вен стояла в командному центрі перед розгорнутою схемою аварійного маяка.

За останні три дні вона спала загалом дві години, пила переважно каву, яка могла розчиняти мораль, і виглядала так, ніби сама стала частиною колоніальної інфраструктури: втомленою, гарячою, небезпечною й готовою вибухнути, якщо її ще раз назвуть «дорогою колегою».

На екрані світилася модель нижніх рівнів. Аварійний маяк був позначений червоним. Але червоний більше не означав небезпеку. Тепер червоний означав: «тут реальність подала у відставку».

— Він не передає назовні, — сказала Міра. — Усі вихідні канали мовчать. Орбітальний ретранслятор не отримує нічого, крім фонових перешкод.

— Але ми його чуємо всюди, — сказав Раен Корд, що стояв поруч.

Він був у темному пілотському костюмі, на плечі якого досі лишалася темна пляма після вчорашнього контакту з прахом. Сава наказав йому лежати в медблоці. Раен, як і більшість пілотів, сприйняв медичні рекомендації як жанр фантастики.

— Бо сигнал іде не по радіоканалу, — відповіла Міра. — Він іде через структуру колонії. Через метал, воду, вентиляцію, фундамент. Маяк використовує весь купол як динамік.

— Романтично. Наш дім став музичним інструментом мертвих.

— Не кажи «романтично» про техногенне прокляття.

— Я намагаюся підтримати атмосферу.

— Атмосфера в нас уже підтримана прахом, страхом і дефіцитом повітря. Дякую, досить.

Раен усміхнувся.

Вона не хотіла, щоб він усміхався. Це заважало злитися. А злитися було зручно: злість тримала її на ногах краще за стимулятори. Та ще гірше було те, що він стояв близько. Не надто. Достатньо, щоб тепло його тіла нагадувало: навіть у колонії, де планета читає некрологи наперед, людське тіло вперто думає про життя. Про дотик. Про губи. Про те, як безглуздо й прекрасно було б забути все хоча б на хвилину.

Міра натиснула на схему різкіше, ніж потрібно.

— Нам треба перезапустити маяк вручну.

— Звичайно, — сказав Раен. — І, випадково, ручний доступ знаходиться внизу, де стіни мають зуби, а підлога пише погані вірші?

— Гірше. Він у старому комунікаційному ядрі «Гермеса-До».

У кімнаті стало тихіше.

Назва старої станції тепер діяла на людей майже як прокляття. Після оприлюднення архівів колонія дізналася, що Астерію-9 справді побудували над дослідницьким комплексом, який загинув десятиліття тому. Сто сорок два мертві. Засекречені. Стерті. Використані як незручна примітка до бізнес-плану.

Сава Клейн, який сидів біля медичного термінала, тихо промовив:

— Маяк молиться їхніми голосами.

Ілана Сор стояла біля входу, схрестивши руки на грудях.

— Або їхні голоси використовують маяк.

— Різниця? — запитав Раен.

— У першому випадку це несправність. У другому — контакт.

— Я вже сумую за часами, коли найгіршим контактом у колонії був мер із виборцями.

Дан Орвелл стояв біля дальнього екрана. Він виглядав старішим, ніж три дні тому. Влада старить швидко, особливо коли нарешті починаєш розуміти, що керував не містом, а красиво освітленою пасткою.