Серія 3. Прах під куполом

На третій день Астерія-9 прокинулася під снігом.

Це було дивно, бо за куполом не могло бути снігу. Там була червона пустеля, мертві скелі, вітер, який міг би здерти з людини не лише шкіру, а й останні романтичні уявлення про колонізацію. Там був пил, радіація, холод і така кількість космічної байдужості, що навіть найкращі психологічні модулі корпорації «Геліос-Колоніал» не змогли б назвати це «перспективним кліматом для сімейного життя».

Але під куполом падав білий прах.

Він сипався з вентиляційних решіток, осідав на прозорих переходах, вкривав листя гідропоніки, плечі колоністів, дитячі іграшки, медичні ноші, порожні каністри з-під води, плакати з усміхненими обличчями перших поселенців і таблички, на яких було написано: «Астерія-9 — дім, що дивиться в майбутнє».

Майбутнє, очевидно, не витримало цього погляду й розсипалося попелом.

Центральна система промовила о сьомій нуль-нуль:

— Доброго ранку, мешканці Астерії-9. У житлових секторах зафіксовано незначне збільшення атмосферних часток. Рекомендуємо не вдихати незнайомі речовини без потреби.

Пауза.

— Адміністрація нагадує: потреба вдихати загалом залишається високою.

Цього разу ніхто не сміявся.

Навіть Муха, малий сервісний дрон із пошкодженим гумористичним модулем, стояв посеред центральної площі й мовчки дивився, як прах лягає на його білий корпус. Потім він повільно підняв щітку, провів нею по підлозі, подивився на новий шар пилу, який одразу впав зверху, і сказав:

— Прибирання визнано філософськи безперспективним.

У житловому секторі D стара жінка на ім’я Нора Лейт простягнула руку й зловила кілька білих крупинок на долоню. Вони виглядали майже ніжними. Майже чистими. Як попіл від паперу, на якому хтось написав погану звістку й передумав її відправляти.

— Це не сніг, — сказала її внучка.

— Ні, — відповіла Нора. — Сніг холодний.

— А це?

Жінка стиснула пальці.

— Це пам’ятає тепло.

У цей момент прах на її долоні потемнів.

Дитина закричала.

Нора не закричала. Вона просто завмерла й подивилася на власну руку так, ніби раптом побачила на ній чужу біографію. На шкірі проступили тонкі сірі лінії, схожі на тріщини старої кераміки. Вони швидко зникли, але Нора встигла прошепотіти ім’я свого чоловіка, який помер ще на Землі двадцять років тому.

Потім заплакала.

І це було гірше за крик.

Прах не обпалював. Не душив одразу. Не роз’їдав метал так швидко, як чорна органіка на нижніх рівнях. Він був терплячішим. Більш вихованим. Смерть, що засвоїла правила етикету.

Він лягав на колонію й чекав, доки люди самі почнуть його торкатися.

Міра Вен стояла у фільтраційному центрі й дивилася на показники повітря.

Усі цифри брехали. Не тому, що система хотіла збрехати. Просто реальність уперше за довгий час стала складнішою за колоніальні датчики. Фільтри показували мінеральний пил. Біологічні сенсори показували органіку. Хімічні аналізатори показували попіл. Психологічний модуль, який випадково під’єднали до загального аналізу, видав короткий висновок: «Мені страшно».

Цей модуль одразу відключили як емоційно нестабільний.
У колонії це вважалося привілеєм керівництва.

— Склад? — запитав Раен Корд.

Він стояв поруч, притулившись плечем до металевої шафи, і виглядав так, ніби не спав уже три доби, але все одно встиг залишитися дратівливо привабливим. У кризі такі люди особливо небезпечні: вони нагадують, що тіло навіть перед загибеллю не забуває дурних бажань. Міра ненавиділа цю несправедливість майже так само, як несправні клапани.

— Половина проб суперечить іншій половині, — відповіла вона. — Це або прах, або спора, або мінеральна суспензія, або дуже токсична форма поезії.

— Мені завжди здавалося, що поезія небезпечна.

— Тільки погана. Хороша хоча б чесно ріже.

Раен підійшов ближче. На його темному костюмі лежав тонкий білий пил. Він провів пальцем по плечу, подивився на слід і скривився.

— Це з вентиляції?

— Так.

— Тобто ми тепер дихаємо тим, що прийшло знизу.

— Вітаю. Колонія перейшла на внутрішній цикл смерті. Екологічно, економно, майже модно.

Раен усміхнувся, але очі лишалися серйозними.

— Можеш зупинити вентиляцію?

— Можу. І за тридцять хвилин половина секторів почне задихатися.

— Тобто не можеш.

— Я можу багато чого. Просто майже все закінчується трупами.

— У тебе завжди такий флірт?

Міра нарешті повернулася до нього.

— Це не флірт. Це інженерний опис ситуації.

— Шкода. Я вже почав хвилюватися, що мені подобається технічна документація.

Вона хотіла відповісти, але кашель перервав її. Не її кашель — із коридору. Потім ще один. Потім третій.

Система оголосила:

— Просимо мешканців не панікувати через незначні подразнення дихальних шляхів. Паніка збільшує вентиляційне навантаження.

Раен підняв очі до динаміка.

— Колись я застрелю цю систему.

— Вона лише виконує протокол, — сказала Міра.

— Саме тому.

У коридорі з’явився Сава Клейн. На його халаті, який він не знімав навіть тоді, коли халат уже офіційно здався, лежав сірий шар праху. Лікар тримав контейнер із пробами й виглядав так, ніби щойно посварився з біологією і програв.

— У нас проблема, — сказав він.

— Конкретизуй, — попросила Міра. — У нас тут конкурс.

Сава поставив контейнер на стіл. Усередині була дрібка білого праху. Вона рухалася.

Не як пил у повітрі. Не від вібрації. Вона збиралася в маленькі кола, розходилася, знову збиралася, ніби вивчала межі прозорої капсули.

— Він реагує на голоси, — сказав Сава.

Раен нахилився ближче.

— На звуки?

— Ні. Саме на голоси. На записи не реагує. На шум не реагує. На живу мову — так.

— Чудово, — сказала Міра. — Тепер навіть пил хоче, щоб ми замовкли.