Серія 2. Перший день після кінця

Перший день після кінця почався з оголошення, що кінця не було.

Центральна система Астерії-9 мала рідкісний талант: вона могла дивитися на катастрофу впритул, ввічливо кивати їй і називати все це «тимчасовим технічним відхиленням». Якби одного ранку купол розколовся навпіл, реактор заспівав весільних пісень, а колоністів почало висмоктувати в червону пустелю по одному, система, найімовірніше, сказала б: «Незначна зміна умов проживання. Рекомендуємо зберігати спокій, продуктивність і внутрішню вдячність адміністрації».

О сьомій нуль-нуль штучний світанок знову запалився над житловими секторами.

Світло було м’яке, золоте, майже ніжне. Воно ковзало по білих стінах, по скляних переходах, по втомлених обличчях людей, які ще не знали, що вчора був останній нормальний день їхнього життя. Хоча, якщо бути чесними, нормальним він теж не був. Просто в колоніях люди називають нормальністю все, після чого ще можна поснідати.

За куполом лежала червона планета — холодна, кам’яна, мовчазна. Вона не виглядала злою. Планети взагалі рідко виглядають злими. Вони не мають брів, щоб нахмуритися, і рота, щоб сказати: «Я вас ненавиджу». Вони просто чекають. А коли люди починають бурити, будувати, качати воду, ставити прапори й писати в рекламних буклетах «новий дім людства», планета одного дня тихо згадує, що її ніхто не питав.

Астерія-9 ще спала в цьому золотому світлі, ніби дитина, якій не сказали, що будинок горить, бо дорослі спершу хочуть узгодити формулювання.

Голос системи пролунав під куполом:

— Доброго ранку, мешканці Астерії-9. Сьогодні чудовий день для єдності, витримки та планової адаптації до змінених ресурсних умов.

Люди, які саме чистили зуби, різали синтетичний хліб або натягували робочі комбінезони, завмерли.

«Змінені ресурсні умови» — це був не термін. Це був ніж у шовковій упаковці.

Система продовжила:

— У зв’язку з оптимізацією водного циклу тимчасово запроваджено ліміт на особисте споживання води. Душові процедури скорочено до сорока секунд. Повторне використання рушників рекомендовано до офіційного зникнення запаху гідності.

Пауза.

— Останнє речення є помилкою побутового гумористичного модуля. Адміністрація перепрошує.

У житловому секторі С хтось голосно засміявся. Потім ще хтось. Потім сміх покотився коридорами, але був він нервовий, ламкий, такий, що ним зазвичай закривають щілини в душі, доки звідти не почало свистіти.

Міра Вен не сміялася.

Вона стояла у технічному центрі водного циклу перед стіною екранів, у тому самому робочому костюмі, в якому заснула на сорок хвилин, сперши голову на контейнер із запасними клапанами. Волосся в неї розсипалося по плечах, під очима лежали темні тіні, а погляд був таким, що кавовий автомат, якби мав інстинкт самозбереження, сам би зварив їй щось справжнє.

Перед нею блимала карта колонії.

Сині лінії водопостачання пульсували нерівно. Деякі ділянки вже стали сірими. Це означало втрату потоку. Не витік. Не аварійне скидання. Не людську дурість, яку хоч і складно приборкати, але хоча б можна вдарити гайковим ключем.

Вода зникала вниз.

Планета пила їх.

Або щось у планеті.

— Сім відсотків, — сказав Еміль, її молодий помічник, який виглядав так, ніби за ніч постарів на кілька років і один невдалий шлюб. — За ніч втрачено сім відсотків доступного циклу.

— Точніше, сім цілих чотири, — сказала Міра. — Не применшуй трагедію. Вона й так образлива.

— Можемо перекрити нижні вузли?

— Можемо. І тоді втратимо гідропоніку, третину санітарної системи і шанс не перетворитися на ароматизовану братську могилу.

Еміль ковтнув.

— А якщо не перекриємо?

— Тоді щось під нами продовжить пити. Можливо, воно просто дуже спрагле. Можливо, воно вважає нас коктейлем із амбіцій, поту і поганих рішень.

На екрані з’явився новий сигнал: південна магістраль втратила тиск.

Міра повільно видихнула.

— Ну от. Тепер воно ще й розбірливе.

Двері центру відчинилися, і зайшов Раен Корд.

Він мав вигляд людини, яка не спала, але встигла поголитися тільки з одного боку душі. Темний пілотський костюм був розстебнутий біля горла, на комірі залишився пил із вантажного шлюзу, а в руках він тримав два стаканчики.

— Я приніс каву, — сказав він.

Міра навіть не обернулася.

— Якщо це з автомата, я оголошу тебе ворогом колонії.

— Один стаканчик із автомата. Другий — справжня.

Вона повільно повернула голову.

— Ти щойно сказав слово, за яке в цій колонії можна або вийти заміж, або отримати ножем у коридорі.

— Я ризикнув.

Раен поставив перед нею маленький металевий термостакан. Міра відкрила його і вдихнула запах. Справжня кава була схожа на спогад про Землю, який не встигли зіпсувати корпорації. Гірка, тепла, жива. Майже непристойна.

— Де ти її взяв?

— У мене є джерела.

— Джерела бувають водні. Твої — кримінальні.

— У колонії це майже одне й те саме.

Міра зробила ковток. На мить її обличчя змінилося. Втома не зникла, страх теж, але десь у кутику губ з’явилася тінь усмішки.

— Якщо ми виживемо, — сказала вона, — я запитаю, скільки це коштувало.

— Якщо ми виживемо, я збрешу.

— Романтично.

— Я старався.

Він став поруч, надто близько для технічного центру і надто далеко для світу, який уже почав сипатися. Міра відчувала тепло його плеча, запах металу, кави й сухого пилу. У нормальному житті це було б початком чогось дурного, красивого і складного. У колоніальному житті це було все те саме, тільки з більшим ризиком померти до другого побачення.

— Шатл готовий? — запитала вона.

— Лівий двигун готовий. Правий ображений, але поки тримається.

— Скільки людей ти можеш вивезти?

Раен замовк.

Це питання було не технічним. Воно було моральним, а мораль у колоніях завжди була дефіцитнішою за воду.