Серія 1. Колонія ще не знає

Колонія ще не знає, що вона вже мертва.

Це взагалі дуже характерна риса колоній на далеких планетах: вони довго вдають із себе майбутнє, навіть коли майбутнє давно вийшло з приміщення, забрало пальто, вимкнуло світло і залишило на столі рахунок за кисень. Люди будують куполи, ставлять прапори, відкривають школи, сваряться через чергу до душових кабін, фліртують у ліфтах між гідропонікою та медблоком, а потім дуже дивуються, коли планета під ногами тихо каже: «Вибачте, але ви тут тимчасово. І тимчасово вже закінчилося».

Колонія Астерія-9 прокинулася о шостій ранку за стандартним циклом Землі, хоча Земля була за тридцять сім світлових років, а стандартний цикл тут тримався лише на впертості людей і старому програмному забезпеченні, яке ніхто не оновлював з часів, коли рекламні ролики ще обіцяли, що колонізація — це романтика, зорі, свобода і новий початок.

Ролики, звісно, брехали.
Романтика тут була, але пахла переробленою водою. Зорі теж були, тільки їх майже не видно крізь пилові бурі. Свобода обмежувалася куполом, аварійними протоколами і службою безпеки, яка вважала підозрілим навіть надто натхненний погляд у бік шлюзу. А новий початок давно перетворився на старий борг перед корпорацією «Геліос-Колоніал», яка вміла продавати надію в кредит під відсоток, від якого навіть чорні діри зніяковіло ховали сингулярність.

О шостій нуль-нуль над житловим сектором увімкнули штучний світанок.

Панелі купола спалахнули м’яким золотистим світлом, ніби сонце вирішило погладити колоністів по голові перед тим, як їх добити. Теплі промені поповзли по стінах модульних будинків, по вузьких переходах, по мокрих трубах конденсату, по вітринах їдальні «Свіжий ранок», де свіжим був тільки сарказм кухаря, а ранок — юридичною умовністю.

Голос центральної системи промовив:

— Доброго ранку, мешканці Астерії-9. Температура за куполом мінус сорок три градуси. Швидкість вітру сто двадцять кілометрів на годину. Радіаційний фон у межах допустимої норми. Сьогодні чудовий день для продуктивної праці, соціальної гармонії та вдячності адміністрації.

Після паузи система додала вже тихіше, ніби сама соромилася:

— Нагадуємо: скарги на якість синтетичної кави приймаються у секторі побутових звернень щосереди з восьмої до восьмої нуль п’ять. Черга формується з попереднього життя.

У їдальні засміялися. Не тому, що було смішно. Просто колоністи давно навчилися сміятися там, де на Землі люди зазвичай писали заяву на звільнення, обіймали кота або йшли в бар. Тут котів не було, звільнення означало смерть за куполом, а бар закрили після того, як геологічна команда спробувала напоїти бурову установку і переконати її, що вона має душу.

Міра Вен, головна інженерка водного циклу, стояла біля автомата з кавою і дивилася, як із сопла капає темна рідина, яка мала стосунок до кави приблизно такий самий, як колоніальна адміністрація до чесності.

— Це не кава, — сказала вона.

— Це філософія, — відповів позаду хтось низьким голосом. — Темна, гірка, гаряча й без доказів існування сенсу.

Міра не обернулася одразу. Вона знала цей голос. Голос належав Раену Корду, пілоту вантажного шатла, який мав очі кольору замерзлого неба, посмішку людини, що занадто часто виживала випадково, і звичку з’являтися позаду саме тоді, коли жінки намагалися не думати про нього.

— Раене, — сказала Міра, нарешті повертаючись. — Ти знову намагаєшся звучати глибоко?

— Я не намагаюся. Це побічний ефект недосипу, низького тиску і твоєї присутності.

— Обережно. У нас у колонії флірт оподатковується як розкіш.

— Тоді я банкрут.

Він узяв свою порцію кави, понюхав, скривився й усе одно зробив ковток. Колоністи взагалі були дивними істотами: вони знали, що щось гидке, небезпечне або безперспективне, але все одно ковтали. Наприклад, каву. Або офіційні звіти. Або надію.

Міра відкинула пасмо темного волосся за вухо. Волосся в неї було завжди трохи вологе через роботу біля конденсаторів, і це давало Раену безліч приводів казати щось недоречно поетичне. Сьогодні він, на диво, промовчав. Його погляд ковзнув по її шиї, по застібці робочого комбінезона, по тонких пальцях, що тримали пластиковий стаканчик. Погляд був досить довгим, щоб його можна було зарахувати як службове порушення, але достатньо коротким, щоб Міра не встигла кинути в нього кавою.

— У тебе нічна зміна була? — запитала вона.

— Розвантажували запасні мембрани для фільтрів. Половина з них не підходить.

— Чудово. Люблю, коли нам присилають деталі для іншої колонії. Це додає відчуття глобальної єдності перед локальною смертю.

— Ти сьогодні особливо сонячна.

— Я відповідаю за воду в колонії, де три тисячі людей вважають душ своїм правом, а не розкішшю. Моя сонячність померла ще на першому тижні.

Раен нахилився ближче.

— А якщо я скажу, що можу дістати справжню каву?

Міра примружилася.

— Ти зараз говориш зі мною як контрабандист чи як чоловік, який хоче, щоб я забула про всі його попередні гріхи?

— Так.

Вона всміхнулася кутиком губ.
Це була небезпечна усмішка. Не для колонії, звичайно. Колонія мала більші проблеми. Але для Раена — цілком.

Він уже хотів сказати щось іще, коли весь зал на мить здригнувся. Не сильно. Так, наче під куполом прокинувся велетень, потягнувся і ненавмисно зачепив фундамент ліктем.

Стаканчики на столах дзенькнули. У когось упала ложка. На стіні на секунду мигнуло світло.

Люди завмерли.

Потім центральна система промовила:

— Невелике геологічне коливання. Небезпеки немає. Продовжуйте продуктивну діяльність.

Усі полегшено заговорили. Хтось пожартував, що планета просто кашлянула від їхньої кави. Хтось поскаржився, що за такі коливання корпорація мала б давати знижку на оренду житлових модулів. Хтось повернувся до сніданку, бо смерть смертю, а синтетичні яйця холонуть швидко й без жалю.

Міра не засміялася.