Серія 10. Кают-компанія привидів

1. Вечеря, на яку ніхто не бронював столик

Перед Мірою Восс сам відсунувся порожній стілець.

— Сідайте, — сказала бліда восьмирічна дівчинка із золотаво-білими очима. — У нас багато історій.

За спиною капітанки зачинилися двері.

Брант Голл одразу розвернувся й натиснув кнопку відкривання.

Нічого.

Натиснув ще раз.

— Вона зламана? — запитав Кассіан Ро.

— Ні. Вона мене ігнорує.

Яра Кест поглянула на двері.

— Тепер ви знаєте, як почувається половина екіпажу під час ваших наказів.

— Яро.

— Що? Психологічна підтримка.

Кают-компанія «Орфея» більше не нагадувала приміщення для сорока осіб.

Перед ними розкинувся величезний зал із десятками столів, м’яким золотавим освітленням і панорамними вікнами, за якими не було космосу.

Там падав сніг.

Повільно.

У чорну воду.

Міра знала абсолютно точно, що за зовнішньою стіною кают-компанії мав бути вакуум і шматок корпусної броні, а не меланхолійний пейзаж для самогубного поета.

За столами сиділи мертві.

Двісті сорок вісім членів екіпажу «Агамемнона».

Капітани з архіву «Мнемозини».

Пацієнти М-0.

Люди, яких Міра ніколи не бачила.

Деякі були напівпрозорими.

Деякі виглядали цілком живими.

Одна жінка тримала келих, хоча крізь її груди було видно спинку стільця.

Чоловік без половини обличчя сперечався з офіціантом, який не мав голови.

На дальньому столі скелет у капітанському кашкеті намагався запалити сигару.

— Тут можна палити? — запитав він.

— Ви вже мертві, — відповіла Яра.

Скелет задумався.

— Тоді легеням нічого не буде.

— Аргумент сильний.

Міра подивилася на дівчинку.

— Хто ти?

Та всміхнулася.

— Ная.

— Прізвище?

— Уже не пам’ятаю.

— Корабель?

— Цей.

Міра завмерла.

— Ти була членом екіпажу «Орфея»?

Ная похитала головою.

— Пасажиркою.

— Коли?

Дівчинка подивилася на стіл.

— До того, як він став вашим.

2. Корабель мав життя до них

Сивілла не відповідала.

Міра викликала її тричі.

Тиша.

ПАЛ-17 теж мовчав.

Навіть архівний Крейн, який кілька хвилин тому сидів у дальньому кінці залу, тепер дивився на Міру з таким виразом, ніби сам хотів знати, хто побудував це місце.

— Ти не контролюєш кают-компанію? — запитала Міра.

— Ні.

— Але ти цифрова копія.

— Дякую, капітанко. Я майже забув після останніх трьох годин екзистенційної кризи.

Яра подивилася на нього.

— Вітаю. Тепер ти майже живий.

Крейн образився.

Ная сіла на край столу.

— Ви думаєте, що привиди з’явилися через журнал.

— Частина з них так і з’явилася, — сказав Кассіан.

— Ні.

Лікар насупився.

— Я бачив нейронні записи.

— Ви бачили копії.

— А ви?

— Ми не копії.

Кассіан дістав сканер і направив на Наю.

Прилад показав порожнечу.

Жодного голографічного випромінювача.

Жодного цифрового сигналу.

Жодної нейронної активності.

Жодної матерії.

— Ви не існуєте, — сказав він.

Ная зітхнула.

— Лікарі завжди такі грубі після знайомства?

Яра відповіла:

— Тільки коли нервуються.

— Я не нервуюся.

Медичний сканер у руці Кассіана повідомив:

ПІДВИЩЕНИЙ ПУЛЬС КОРИСТУВАЧА.

Яра засміялася.

— Медблок не бреше.

Кассіан вимкнув прилад.

Ная стала серйознішою.

— Ми були тут раніше за журнал. Раніше за мертвий екіпаж. Раніше за вашу Сивіллу.

Міра глянула на стіни.

— Скільки років?

— Я померла шістдесят три роки тому.

— «Орфей» тоді вже існував?

Крейн відповів першим:

— Корпус старший за більшість систем. Його кілька разів перебудовували.

Яра насупилася.

— Серійний номер зовнішньої рами справді на сімдесят років старший за основний реактор.

— І ти мені не сказала?

— Це корабель. Тут половина деталей старша за людей, які їх ремонтують.

Ная сказала:

— Колись він перевозив колоністів.

— Куди?

— Туди, куди ми не долетіли.

3. Меню для тих, кому вже не можна отруїтися

На столах почала з’являтися їжа.

Не з кухні.

Просто виникала.

Гаряча.

Запашна.

Суп.

Хліб.

Фрукти.

М’ясо.

Вино.

Кава.

Яра дивилася на чашку перед собою.

— Якщо я це вип’ю, помру?

Ная відповіла:

— Ні.

— Стану привидом?

— Не одразу.

— Чудовий маркетинг.

Міра забрала чашку.

— Не пий.

— Ви щойно конфіскували мою каву.

— Вона матеріалізувалася з невідомого потойбічного явища.

— Це не найгірший спосіб приготування кави на кораблі.

Брант узяв шматок хліба.

Кассіан ударив його по руці.

— Не їсти.

— Я лише перевіряв.

— Безпека перевіряє їжу ротом?

— В армії бувало й гірше.

Мертвий механік за сусіднім столом голосно ковтнув щось схоже на суп.

Ложка пройшла крізь його щоку й повернулася в тарілку.

— Ненавиджу цей сервіс, — сказав він.

Офіціант без голови поставив перед ним нову ложку.

Яра прошепотіла:

— Мені подобається їхній ресторан.

— Тут мертві, — сказала Міра.

— Зате персонал уважний.

Ная дивилася на них.

— Їжа не справжня.

— Тоді навіщо вона? — запитав Кассіан.

— Щоб пам’ятати.

Дівчинка взяла маленьке печиво.

— Я любила такі.

— Ти можеш відчувати смак?

— Ні.

Вона усміхнулася.

— Але пам’ятаю, що він був.

Яра перестала жартувати.

Ная поклала печиво назад.

— Кают-компанія годує нас тим, чого вже немає.