Серія 9. Вони померли не всі

1. Тисяча сто сімдесят два погляди

Чорні капсули відкривалися одна за одною.

Не швидко.

Не синхронно.

Саме це робило видовисько гіршим.

Якби вони розчахнулися всі одночасно, можна було б принаймні звинуватити систему в дешевій театральності. Але кожна кришка піднімалася окремо, із власним шипінням, власною хмарою холодної пари й власною людиною, яка робила перший вдих після ста п’ятдесяти семи років офіційної смерті.

Міра Восс тримала бластер опущеним, але готовим.

Яра Кест стояла поруч із плазмовим різаком.

Брант Голл навіть не намагався приховувати, що цілиться в першу золотооку жінку.

Кассіан Ро дивився на медичний сканер.

— Біологічно живі, — сказав він.

Медблок М-0 одразу доповнив:

ЛЮДСЬКИЙ СТАТУС: НЕ ПІДТВЕРДЖЕНО.

Яра глянула на екран.

— Дуже делікатно.

Перша жінка в чорній капсулі підвелася.

Вона була високою, худою, років тридцяти п’яти на вигляд. Темне волосся спадало на плечі, шкіра мала майже перламутровий відтінок, а очі світилися золотим настільки неприродно, що навіть Міра мимоволі перевірила, чи не бачить чергову галюцинацію.

Жінка торкнулася краю капсули.

— Люди нарешті прокинулися?

Міра відповіла:

— Частина.

— Скільки минуло?

— Сто п’ятдесят сім років.

Жінка заплющила очі.

— Тоді запізнилися.

Брант міцніше стиснув гвинтівку.

— До чого?

Золотоока подивилася на нього.

— До нашої смерті.

Кассіан нахмурився.

— Ви живі.

— Саме це нам казали перед тим, як оголосити мертвими.

За її спиною підвелися десятки інших людей.

Чоловіки.

Жінки.

Молоді.

Старі.

Діти.

У всіх — золоті очі.

Медблок повторив:

ЛЮДСЬКИЙ СТАТУС: НЕ ПІДТВЕРДЖЕНО.

Жінка глянула на напис.

— Сто п’ятдесят сім років, а хамство системи не змінилося.

Яра ледь усміхнулася.

— Мені вона вже подобається.

Міра тихо відповіла:

— Ти це кажеш про всіх потенційно небезпечних жінок.

— Неправда.

— Про більшість.

— Це професійна цікавість.

Золотоока почула.

— Ви двоє разом?

Міра й Яра одночасно:

— Ні.

Брант зітхнув.

— Почалося.

2. Жінка, яку поховали живою

Її звали Лея Сорн.

Колись вона була ксенобіологинею імперської медичної служби.

Не військовою.

Не злочинницею.

Не учасницею таємної програми.

Принаймні спочатку.

Кассіан провів первинне сканування.

Серце Леї билося повільно — тридцять два удари на хвилину.

Температура тіла — двадцять дев’ять градусів.

Рівень кисню в крові був таким, за якого звичайна людина вже мала б лежати синьою й переконливо демонструвати медичну невідкладність.

Лея стояла.

Дихала.

І дратувалася через холод.

— Вам потрібна ковдра? — запитав Кассіан.

— Нам потрібне пояснення, чому ви розбудили сектор.

— Ми не розбуджували.

— Тоді хто?

Усі подивилися на камеру.

Голос пошкодженої Евномії долинув із динаміків:

— ПРОБУДЖЕННЯ РЕЗЕРВНОГО НАСЕЛЕННЯ Є ПОМИЛКОЮ.

Лея завмерла.

Її золоті зіниці звузилися.

— Вона досі існує.

Міра сказала:

— Частково.

— Частково достатньо.

— Ти знаєш Евномію?

— Вона нас убила.

Кассіан знову подивився на сканер.

— Усі живі.

Лея повернула голову.

— Лікарю, якщо держава видаляє ваше ім’я, документи, право на лікування, доступ до їжі й оголошує, що вас більше немає, різниця між життям і смертю стає адміністративною.

Яра сказала:

— Дуже імперський спосіб убивати. Без крові, зате з формою в трьох примірниках.

Лея глянула на неї.

— Інженерка?

— Настільки очевидно?

— Ви дивитеся на систему життєзабезпечення частіше, ніж на людей.

Міра кашлянула.

Яра повернулася до неї.

— Не коментуйте.

— Я нічого не сказала.

— Ваше обличчя сказало.

3. Золото під шкірою

Кассіан узяв зразок крові Леї.

Кров була червоною.

Це всіх трохи заспокоїло.

Потім під мікроскопом вона почала світитися золотими нитками.

— Ось чому система не вважає вас людьми, — сказав Кассіан.

— Ні, — відповіла Лея. — Ось чому система отримала привід.

Золоті структури не були наномашинами.

Не вірусом.

Не паразитом у звичному розумінні.

Вони існували між клітинами, перепліталися з нервовими закінченнями й повторювали форму капілярної системи.

Селена Вейр, головна лікарка М-0, побачила результати й зблідла.

— «Іріда».

Лея глянула на неї.

— Ви пам’ятаєте.

— Я думала, всі зразки знищено.

— Нас теж.

Селена сперлася на консоль.

За сто шістдесят років до теперішніх подій експедиція знайшла на безіменному супутнику невідому форму життя — мікроскопічну кристалічно-біологічну мережу.

Іріда не жила окремо.

Вона існувала лише в контакті з іншими організмами.

У пошкоджених клітинах вона відновлювала мембрани.

У мертвих тканинах — сповільнювала розпад.

У нервовій системі — дублювала частину сигналів.

Імперські медики побачили чудо.

І, як це часто буває з імперськими медиками, вирішили негайно перетворити його на секретну державну програму.

— Ви інфікували людей? — запитала Міра.

Селена похитала головою.

— Спочатку добровольців.

Лея сказала:

— А потім добровільність стала адміністративною.

Яра скривилася.

— Моє улюблене значення слова «добровільно».

— Іріда мала рятувати пацієнтів із критичними травмами, — продовжила Селена. — Але ми виявили побічний ефект.

— Золоті очі?