ЕПІЛОГ Зоря, що ніколи не гасне

Минуло багато років.

Марко став лікарем.  
Коли в нього питають, чому обрав саме дитячу хірургію, він тільки усміхається й каже: «Бо колись я мало не впав у прірву, щоб врятувати одну маленьку душу. І зрозумів: жодна дитина не має падати».

Дан — астроном.  
Він відкриває нові зірки й називає їх тихими, не гучними іменами.  
Одну з найяскравіших назвав «Лія».  
Коли студенти питають, чому саме так, він відповідає: «Бо є світло, яке не пояснюєш формулами. Його просто приймаєш».

Софійка пише дитячі книжки.  
У кожній є маленька біла ягничка, що губиться й повертається.  
І завжди в кінці — зірка над дахом.  
Діти питають, чи це правда було.  
Вона гладить їх по голові й каже: «Правда — це коли ти дозволяєш світлу увійти в серце».

А в старій церкві на краю містечка й досі стоїть той самий вертеп.  
Дерев’яна зірка над ним уже зовсім вицвіла, але щороку на Різдво о 21:47 вона спалахує сама — тихо, теплим світлом, на одну мить.

Отець Петро вже спочиває на цвинтарі за храмом.  
На його могилі проста табличка:  
«Був провідником між часом і вічністю».

Але щоразу, коли в церкву заходить нова дитина, що не вірить у диво,  
або підліток, що зневірився в людях,  
або дорослий, що забув, як це — радіти,  
старий вертеп тихо світиться.

І шепоче, ніби зі стін:

«Час знову відкрився.  
Пора.»

Бо справжнє Різдво не закінчується 25 грудня.  
Воно починається щоразу, коли хтось дозволяє Світлу народитися в собі.

І тоді, навіть посеред найтемнішої зими,  
над самим звичайним містом,  
з’являється Зоря.

Тільки тепер вона світить не над печерою.  
Вона світить у серці.

І цього досить,  
щоб змінити весь світ.