Глава 17 Розрив петлі

Світло в яслах раптом спалахнуло — не сліпуче, а тихо й широко, наче розкрило обійми.  
Воно піднялося над печерою, торкнулося Зорі — і Зоря відповіла.

Небесна Зоря вибухнула м’яким золотим вогнем, що розтікся по всьому небу.  
Хвостате сяйво розтягнулося від краю до краю, ніби хтось провів пальцем по тканині ночі й розірвав її.

Тоді всі відчули поштовх — не болючий, а звільняючий.  
Наче скляні стіни, яких ніхто не бачив, але які тримали їх довгі дні, раптом розсипалися на дрібний блискучий пил.

Лія першою зрозуміла.  
Вона притисла ягничку до грудей і тихо скрикнула:  
«Вони йдуть додому…»

Софійка обернулася до неї — очі повні сліз і світла.  
«А ти?»

Лія всміхнулася — вперше за всю подорож так спокійно й по-дорослому.  
«Мій дім тут. І тепер я знаю — він завжди буде зі світлом.»

Старий Мандрівник з’явився знову — цього разу на високій скелі над печерою.  
Білий плащ майорів на вітрі, що раптом подув теплим і ніжним.  
Він підняв руку — не владно, а благословляюче.

«Ви дозволили Світлу побачити вас,  
і Світло побачило себе у вас.  
Час більше не тримає тих,  
чия любов сильніша за час.»

Він подивився прямо на Марка, Дана й Софійку.  
«Ідіть.  
Двері відчинені.»

Світло від Зорі стиснулося в тонкий промінь і вдарило точно в дітей — не боляче, а ніжно, наче обійняло й підхопило.

Марко встиг тільки крикнути:  
«Лія!»

Вона кивнула й підняла ягничку високо, щоб вони бачили.  
«Я збережу ваше світло.  
А ви — моє.»

І тоді все закрутилося.

Світло.  
Тепло.  
Відчуття польоту — довгого, легкого, радісного.  
Запах ладану, сіна й свіжого хліба.  
І голос — той самий, що говорив Софійці уві сні, тільки тепер голосно й для всіх:

«Ви були Моїми руками.  
Тепер Я буду вашим світлом.»

Останнє, що вони побачили, — обличчя Лії, що світилося, і ягничка, що радісно стрибала в її обіймах.  
Потім — спалах.

І тиша.  
Така сама, як у печері.  
Але тепер — вдома.