Глава 15 Зоря зупиняється

Вони підійшли до самого входу.  
За ними — десь з сотня людей, але ніхто не штовхався, ніхто не говорив.  
Усі стояли в такій тиші, що чути було, як падає пісок із каміння.

Зоря вже не рухалася.  
Вона зависла точно над печерою — величезна, тиха, жива.  
Світло від неї було не сліпуче, а м’яке, наче материнське, і лягало на обличчя кожного, хто прийшов.

Лія першою опустилася на коліна.  
Ягничка вирвалася з її рук і повільно, урочисто пішла вперед — просто в темряву печери.  
Її біла шерсть світилася, наче маленька зірка на землі.

Діти пішли за нею.  
Марко тримав Софійку за руку.  
Дан ішов поруч, і вперше за всю подорож не шукав пояснень — просто дихав.

Останнє серце нарешті відкрилося.

Коли вони переступили поріг, світло Зорі увійшло разом із ними.  
Воно не розганяло темряву — воно її обійняло.  
Темрява і світло стали одним.

Повітря в печері було теплим, пахло сіном, молоком і чимось невимовно рідним.  
Ніякого холоду, ніякого страху.  
Тільки тиша — така глибока, що в ній чути було, як співає саме повітря.

Люди заходили слідом — повільно, на колінах.  
Пастухи, волхви, діти, старі.  
Верблюди залишилися надворі й схилили голови.

Зоря над дахом раптом стала ще яскравішою, але не болючою.  
Вона ніби вдихнула — і все світло зібралося в одну точку всередині печери.

Тоді настала абсолютна тиша.  
Така, якої діти ніколи не знали.  
Ні вітру, ні серцебиття, ні навіть подиху.

Тільки тепло.  
І відчуття, що їх тут чекали завжди.

Лія тихо прошепотіла:  
«Він тут.»

І вони зрозуміли:  
прийшли.  
Нарешті.